Кращий вік для смерті

Йому не хотiлося втрачати мiсце вождя, колись завойоване кров’ю.

– Ми повиннi iх зловити, – сказав Бiгун. – Змусити Книжника привести до мiсця, де лежать лiки, а цю руду суку прибити до ворiт Парку. Живцем. І ми ii приб’емо!

– А я ii трахну, – усмiхнувся Свин, почухавши себе в паху.

– Скiльки завгодно, бро, – посмiшка Бiгуна була крижаною. – Але вона повинна бути ще живою, коли ми приб’емо ii до ворiт. Це наказ усiм челам, якi пiдуть iз нами. Брати обох живими. Вони повиннi здохнути на очах у племенi, та так, щоб про iх смертi герли ще двадцять поколiнь розповiдали бебикам.

І тi рiдко срали вiд страху…

* * *

Погоня вiдстала. Швидше за все вождiв налякала пожежа, яка починалася в Бiблiотецi. Лiто в цьому роцi видалося спекотне, сонце iстотно пiдсушило траву в Парку, стрiмко жовтiюче листя теж тьмянiло з дня на день усе бiльше i бiльше, так що горiти справдi було чому.

Сухостою в Парку, щоправда, не траплялося рокiв iз десять. Усi мертвi дерева вичистили давним-давно, i не з мiркувань безпеки, а через лiнощi – навiщо ходити далеко в пошуках палива, коли все е пiд рукою? Але i без висохлих стовбурiв пожежа могла вийти на славу: дiстанеться вогонь до трави – i спалахне чагарник, який на дрова не годився, а розрiсся так, що в деяких мiсцях пробратися через щiльнi високi заростi було вкрай важко.

Книжник iз болем подумав про палаючi стелажi, на яких обвуглюються корiнцi книжок, i сподiвався, що згорять не всi, хоча заграва, яка розгоралася за його спиною, засвiдчувала протилежне.

Одне Тiм розумiв чiтко – назад йому не повернутися нiколи, а, значить, книжки стануть смiттям i пiдуть на розпалювання протягом однiеi-двох зим. Але так, згораючи, вони дають йому i Бiлцi можливiсть сховатися.

Зараз стежка значно поширшала – вони вийшли на неi буквально вiдразу за воротами з охороною i заквапилися на схiд, залишивши вартових милуватися загравою. Мiсця все ще були знайомими. Не те щоб Тiм добре орiентувався в темрявi, просто тут, злiва, лежала обплутана плющем iз голови до нiг величезна статуя Годзилли, на якiй вiн iще кiдом грав з однолiтками.

До речi, серед них був Шкутильгало, який тодi не шкутильгав, i Нога, тодi ще молодшенький, але вже не безневинний – великий i злiсний.

Трохи далi, там, де плити староi дороги стирчали iз землi залишками гнилих зубiв, знаходився постамент, iз якого визирали ноги Принца i Принцеси – вицвiлi, потрiсканi шматки товстого пластика.