Проект «Міссурі»

І до мене нарештi дiйшло, що я не даремно поступив у цей супер-пупер МІІСУРО. Себто, ранiше я не вважав, що сумнiваюся, але, якщо так, то, значить… а, до бiса все. Проiхали.

А потiм Андрiева дiвчина щось прошепотiла йому на вухо. Вiн зiстрибнув з пiдвiконня, вона теж зiстрибнула, поклавши долонi йому на плечi. Лише зараз я помiтив, що Андрiй та його дiвчина вдягнутi не так, як решта. Я маю на увазi, не по-простому, як для гуртожитка, а… ну ви зрозумiли. М-да, я, здаеться, трохи перебрав: важко стало пiдшукувати слова, це в мене перша ознака.

– Усiм хай щастить! – оголосив Андрiй. – Гуляйте далi без нас. Шкода, здорово тут… може, я ще повернуся.

Дiвчина зиркнула на нього – швидко-швидко – але осбисто менi стало зрозумiло: якщо вiн довезе ii до дому й повернеться до нас, вона буде ревiти пiвночi. А може й нi, – це було б попсово, не в ii стилi. Але байдуже. Я б на його мiсцi не повертався.

– Андрiй живе в общазi? – запитав я в третьокурсника Вовки, коли вони пiшли.

Той знизав плечима:

– Деколи.

Кiмнату вiн тут мае, iнколи лишаеться ночувати. Взагалi то Андрюха мае свою хату в мiстi, папахен купив. Папахен у нього… – Вовка присвиснув. Мабуть, хотiв, щоб його й далi пристрасно розпитували. Але я особисто не по цим дiлам, тобто, не люблю плiток. Тим паче, що до нашоi розмови з усiх сил – вуха-локатори! – дослухалася Алiна.

Коли Андрiй з його дiвчиною пiшли, вечiрка миттево згасла. Себто, нiхто не розходився, й тости виголошували, й Герка, заволодiвши гiтарою, пiдбирав щось, сидячи на пiдвiконнi, здаеться, з «Металiки»… Не те.

Я навiть почав потроху сунути до виходу.

Раптом почувся п’яненький Наталчин голос. Вона зверталася нiбито до Георгiя:

– Чуеш, як тебе там… Заспiвай щось, га? А то сумно.

Герка помiтно знiтився. Пройшовся усiм грифом з барре, тодi злабав на двох струнах «Турецького марша», – думав, що йому заспiвати. Й придумав – щоправда, не дуже в тему.

– З класикiв, – вiн прогиркався. – Старовинна студентська пiсня.

Заграв ля-мiнор перебором.

І заспiвав тихо, повiльно, поступово пiдвищуючи голос i при тому трохи клеячи дурня:

– Поднявший меч на наш союз

Достоин будет худшей кары,

И я за жизнь его тогда

Не дам и самой ломаной гитары…

Нiхто його не слухав. Народ помалу розходився, iнколи голосно гримали дверi.

– Нафталiн якийсь, – невдоволено пробурчала Наталка.

…А менi сподобалося.

АЛІНА, 33 роки

Коли ранок починаеться з повернення додому, важко усвiдомити, що це – ранок.