Листи до полковника

На схiдцях бiля Будинку культури скупчилися новi претендентки. Двi третини з них нервово палили; здалеку, мабуть, здавалося, що БК оточили зусебiч та пiдпалили. Хто б мiг подумати, що в мiстi мешкае така хмара нiмфеток старшого шкiльного вiку? Про перерву, мабуть, знали не всi: заднi ряди вперто тиснули на вхiд, не припиняючи палити. У плече однiеi з акселераток Марiчка ткнулася носом; не звернула б уваги, якби довга сигарета школярки не увiп’ялася iй у бiк i, здаеться, пропалила джинси! Найбiльше западло, що всi вiдповiднi матюки отримали зовсiм стороннi дiвчата, якi перли слiдом.

А ну iх в баню.

Вони з журнальним фотографом прилаштувалися пiд деревом лiворуч од виходу. Припалили.

– От коза, – остаточно вичерпала лексикон Марiчка. Оглянула джинси: виявляеться, сигарета кози не пропалила iх, а навпаки, потрапила в один з махрових розрiзiв на нозi. Тому й вийшло так вiдчутно. Ну гаразд, впiймаю я тебе на зйомках!.. якщо пощастить ii впiзнати, звичайно.

– Як воно тобi? – поцiкавився фотограф.

– Що саме? – вона намагалася згадати його iм’я. Наче щось просте, без понтiв: чи то Микола, чи то Василь. А може, вона нiколи й не знала його, себто iменi.

Вiн зобразив сигаретою у повiтрi невиразну вiсiмку:

– Усе це збiговисько?

– Не знаю. Ще не визначилася. Бабки добрi, а так… Нiколи ранiше не працювала на реалiтi-шоу.

До речi, цiкаво: його вже запросили на проект чи пробують, як ii? А раптом вони – конкуренти, що претендують на одне й те саме мiсце, точнiсiнько, як цi зграi пубертатних дiвчаток?.

. Отже, нема чого розпатякувати. Ще ляпне комусь, нiби в неi нема досвiду роботи, – грошенята й справдi непоганi. Є через що iнтригувати, окрiм звичайного спортивного iнтересу.

– І скiльки вона коштуе, ота бленда?

Василь чи Микола назвав суму – матiнко! – i Марiчка, оком не зморгнувши, iз розумiнням покивала:

– Помiркую. Я ще об’ектив-призму розшукую. Не знаеш, може, хтось продае?

Хай не думае, що iй аж так потрiбнi грошi. Це для початку.

Натовп нiмфеток на схiдцях помiтно зменшився, частково зникнувши у будiвлi.

Чорт його зна, напевно, перерва вже скiнчилася. А може, просто штурмували вхiд, а тепер тупо тиснуться у вестибулi. Коли стоiш надворi, завжди здаеться, нiби пропускаеш найважливiше.

– Я попитаю, – Микола-Василь смаковито затягнувся; примружився, дивлячись на неi. – Марусю! Стiй на мiсцi. В об’ектив не дивися.

Нацiлився в неi величезним «Нiконом» i зробив пiдряд кiлька кадрiв. Естет, блiн.