Гаугразький бранець

Виховалька повторювала за нею, а я за Виховалькою, бо так, як сама Гiмнастиня, менi нiзащо не зробити. Ну, хiба що потiм, коли виросту.

– А зараз – у душ! – скомандувала Виховалька.

В душi я вiдразу просiкла, що хтось уже вмикав сьогоднi водний режим. Роб, звичайно ж, бiльше нема кому, – ми з мамою й татом знаемо, як це дорого. Я збиралася перемкнути на iонний, чесно-чесно, тiльки меню начебто пiдвисло…  А що, Робовi можна, а менi не дозволено?!

– Юсто! – докiрливо промовила Виховалька, проступивши на хвильку на дверях.

– Комусь можна, а менi не дозволено? – я обурилася, але Роба вирiшила не виказувати. – Ти чого шпигуеш за мною?

– Нiчого я не шпигую, – образилася вона та зникла.

Я зiтхнула й увiмкнула iонний душ. Хоча задоволення вiд нього нуль, самi знаете.

Коли я повернулася до кiмнати, Виховалька сказала, що батьки сьогоднi страшенно поспiшали й замовили енергетичнi комплекти прямо до капсули, щоб поiсти по дорозi на роботу, а Робнi вiдчалив з самiсiнького ранку, сяк-так поснiдавши, до того ж не прихопив iз собою зв’язилки, вимкнув маячок i навiть не залишив якiрних координат, а цього вже робити нiяк не можна, – вона сподiваеться, я ж ii розумiю.

Словом, ми знову снiдаемо самi – зрозумiло. Але Виховалька завжди пояснюе докладно й повчально, в неi такi налаштування.

Я швиденько вдягнулася. У синенький комбик, майже такий самий, як i старий зелений, який позавчора анiгiлювали, дуже шкода, – а всiлякi там конусильки в цяточку я ненавиджу!!! Зачесалася, скочила на ковзалку i на сьомiй швидкостi помчала до iдальнi.

Якщо встигати на кожному розi торкатися стiни, то здiйсниться будь-яке бажання, яке загадаеш. Проте на сьомiй не дуже й торкнешся… Далька з нашоi групи соцiалiзацii каже, що в неi вдома ковзалка мае вiсiм швидкостей. Бреше, мабуть.

На снiданок була вiвсянка, сир, круто зварене яйце й апельсиновий сiк. Чомусь вважаеться, що дiтей слiд годувати натуральними продуктами, а це несправедливо, от! Мало того, що вони несмачнi, так iх ще й дуже важко iсти.

І довго. Виховалька сидiла навпроти за вiртуальним столом i теж начебто iла, а насправдi лише нагадувала менi, як тримати цi жахливi ложку й виделку, – адже програми не iдять. І дорослi так не iдять, хiба що в гостях чи в  ресторанi. Ну й навiщо, питаеться?!..

– Ти ще довго? Допивай сiк, Лекторина не чекатиме!

– Я бiльше не хочу.

– Юсто!..

Нi, сiк – вiн нiчого. Але спробувала б вона доiсти оцю кашу! А суп, який дають на обiд, ще гiрший.