Дворушники, або Євангеліє від Вовкулаки

Лисиця натиснув кнопку:

– Низькоуклiнне «алло» тому, хто безстрашно дивиться в обличчя жалюгiдним залишкам усього кримiнального й жахливого в нашому Прекрасному Свiтi. І розповiдае про них iншим.

– А ти, Богдане, як завжди: у своему вишуканому стилi? – поставив риторичне питання Бондаренко й вiдразу ж додав: – Прювiт, пане академiку.

– Здрав будь, боярине, – увiмкнув жартiвливу церемонiальнiсть Лисиця.

– Докладу зусиль, – офiцiйно вiдреагував журналiст. – Чого й вам бажаю. Тiльки з оцiнкою нашого свiту ти трошки поспiшив.

– Це ж треба, – награно здивувався Богдан, – а я, черв’як книжковий, пiсля завершення «справи Никонова» вже почав думати, що настають «утопiчнi часи».

– Трохи поквапився, – з удаваним жалем сказав журналiст. – Але е й приемнi моменти.

– Ну i якi ж, крiм тепла й сонця?

– По-перше, у нас помiнявся головний.

– Це втiшае. І як новий?

– О, цей – просто генiй журналiстики, майстер пера, талановитий до безмежностi…

– Вiтаю, Сергiйку, нарештi.

– Спасибi. Але святкувати нiколи. Сам розумiеш: «вiдповiдальна посада», «новi обов’язки», «пошук оптимiзацii роботи колективу»… Та й знаю я твое святкування: знову будеш обпиватися своiм зеленим «Greenfieldом», а менi – гати по печiнцi самоналивною системою «горiлка-оселедець».

– Так переходь i ти на чай. – Лисиця раптом зрозумiв усю глибину сказаного.

– Думка приваблива. І вже починае менi подобатися. – У Бондаренка стартувала естафетi щиростi. – Ох, умiеш переконувати, нейролiнгвiстичний програмiст ти наш… Гаразд. Облишмо жарти. Є серйозна розмова. Зрозумiло – не телефонна. Так що доведеться тобi трохи розвiятися. У напрямку нашого офiсу. Ще пам’ятаеш, де вiн?

– Там, де й ранiше, на Золотоворiтськiй?

– Абсолютно точно. Навпроти СБУ й прикордонникiв.

– Та й до мiськоi управи МВС – рукою подати, – зi знанням видав Лисиця.

– Це точно, – погодився новий головред «Презумпцii». – Гаразд. Я на мiсцi. Коли зможеш – пiдтягуйся. І чай зелений з медом захопи. Починаю нове життя.

– Чудово! – видерся на пiк Оптимiзму професор. – Уже збираюся. Правда, в темпi вальсу. На три чвертi. У вiдпустцi ми.

– Розумiю, – сяйнув поiнформованiстю Бондаренко. – І це нормально, товаришi, – спародiював Горбачова.