FакіR

 – Режисер вiдповiдав, немов вiдпускав порцii «чогось» нетерплячiй черзi. «Цьому дав, цьому дав»… Але не забував i про дорогу.

– Тiльки дивiться, щоб вiряни рук не цiлували. А то почнуть юрмами валити на благословення та сповiдь… Погорите i оком не зморгнувши. А це мiжнародним шкандальом пахтить. Та й незатишним номером у безкоштовних апартаментах iз небом у клiтинку. – Тонi сказане сподобалось. І рот з’еднав дугою вуха.

– Тiпун тобi на язик, – кинув Режисер, не вiдриваючись вiд дороги. – Вiщун саморобний.

– Вибачте, якщо вам не до вподоби.

– Забудьмо, – обiрвав. – Ну?

– Повний аншлаг, – почав поспiхом Тонi. – Гонорар – тут, – ляснув по сумцi.

– Молодець, – стримано посмiхнувся Режисер. – Справжнiй талант. Радий, що не помилився в тобi.

– А ви що, не вiрили? – Запитав Тонi з такою iнтонацiею, нiби «Массiмо Раньерi» сумнiвався у силi земного тяжiння. Або одвiчнiй криголамностi бразильського футболу.

Режисер розвiв руками, мовляв, «капiтулюю». А потiм додав:

– Треба поговорити про тебе з кимось iз «Коламбii Пiкчерз», якщо тобi це ще цiкаво.

Тонi задоволено усмiхався й мовчав. Хай усе буде так, як визначено Долею. Пiдганяти ii не варто. Бо все одно зробить по-своему. Як завжди.

Тим часом «фiат» звернув у тиху непримiтну вуличку, вимощену брукiвкою. Усе тут дихало вiчним «позавчора». Триповерховi будинки сiрiли старiстю. Їi не в змозi приховати навiть темна нiч.

«Фiат» обминув двi проiржавiлi розвалюхи, що знайшли тут останнiй спочинок, трохи проiхав i спинився. Замовк двигун.

Погасли фари. Насторожився.

– Що ж, – почав Режисер, – час опустити завiсу. Оркестр виконае останнiй акорд… Я навмисне заiхав сюди. У цей глухий квартал. Тут i вдень не надто людно, а вночi… О котрiй там у тебе лiтак?

– О шостiй.

– А зараз? – Режисер пiдсвiтив годинника. – Пiв на третю. Устигнеш ще й кави випити… Давай сумку…

Тонi перехилився назад i не помiтив, як у Режисерових руках з’явився пiстолет з глушником i тим паче – як плавно пiшов гачок. Лише вiдчув у боцi могутнiй поштовх i водночас – жахливий бiль.

За мить усе повторилось. Тонi повис на сидiннi. Режисер вибрався з машини, перебiг на протилежний бiк, витяг Тонi i кинув на холодне брудне камiння. Так же швидко знову сiв, рвонув з мiсця й кинувся навтiкача, лишаючи недавнього компаньйона лежати на нiмiй брукiвцi цiеi тихоi, староi, забутоi Богом вулички, яка продовжувала байдужно спати й дивитись ностальгiчнi сни. Про часи молодостi. Коли все було не так.

Глава І.