Гойдалка

Портал стояв, наче злитий зi скельною основою, на якiй розмiстили його будiвничi в тi забутi часи, коли мiжзоряна холоднеча ще не скувала «вiсiмнадцяту-двiстi шiстнадцяту» крижаним панциром.

Створене для вигиблого життя опиралось розумiнню чужоi iстоти. Воно вiдлякувало примарами незлiченних епох, нагромадженням лiнiйного часу, що занурював у безглуздя будь-якi спроби перекинути мiсток мiж расами, продовжити iсторiю i знайти сенс.

«Забирайтесь геть, не турбуйте могили. Вам, марнотним i швидкосмертним, не хворiти таким рiзновидом величi», – шепотiли духи порталу.

Вольску дали зрозумiти: в надрах холоду, що панував над тутешньою матерiею, ховалось ледь чутне тепло. Щось спало в глибинi кристалiчноi сфери, пiдтримуваноi плечами ферм з чорного базальту. Воно було сильним i небезпечним. У людських мовах не iснувало слова для позначення того принципу вiдчуття, за допомогою котрого оператор видiння передав Вольсковi знання про спляче тепло, про його силу та про небезпеку, що супроводжувала силу.

А ще йому бракувало слiв, щоби закрiпити знання про щось, що мае ознаки життя, але, за великим рахунком, здатне лише вступати зi справжнiм життям у корисну для себе взаемодiю. Спляче тепло позначало собою щось подiбне до тих псевдожиттевих форм, якими оперували земнi бiотехнологи, але, на вiдмiну вiд кiборгiв i сiнтейлiв, його буття вiдчувалось принципово цiльнiшим та унiверсальнiшим.

Сплячу в порталi Сутнiсть створили не для служiння розумним расам й – навiть ширше – не для служiння високоорганiзованiй матерii, що спромоглась на усвiдомлення себе самоi.

Вольск не змiг би пояснити, як саме, але вiн раптом зрозумiв, що сплячу «живу-неживу» Сутнiсть створили безмежно наляканi iстоти, змушенi рятувати себе за допомогою небезпечних експериментiв та реплiкацiй. Техноархеолог на мить наче пiрнув у хвилi чужого вiдчаю та торкнувся важкого вибору помiж смертю та нестерпним життям поряд з бридким i безжальним хижаком.

Спляча Сутнiсть немов побачила Вольска i зацiкавлено потягнулась до нього.

Техноархеолог вiдчув: оператор видiння миттево поставив бар’ер мiж ним i Сутнiстю, спазма вiдступила, але вiдчуття наближення чогось хижого i смертоносного чiтко й рiзко вкарбувалося в його пам’ять.

Ще мить, i воля Знаючих вихопила його з видiння, повернула до Зали Нарад та поблiдлих облич Зорана i Гвен Вей.

– Преподобна Ка’ха дякуе вам за спiвпрацю, – почув Вольск голос Тарасватi. – Рекомендую вiдпочити.