Могильник

Але групи Серба вже досить давно в периметр не ходять, та там по сутi нема за чим вже i ходити – однаково за два десятилiття звiдти вигребли все бiльш-менш цiнне. Отож i зi «складу» багато чого звезли, але багато чого й залишилось – армiю не армiю, а невелике ополчення озброiти можна. І хоч, знову ж таки, Ваня Кобра знав, що по всiх розкладах не iхнiй то склад, а Серба, але Ваня так розсудив, що раз Серб його в буцегарню запроторив i все хазяйство його пiд себе перебив, то виходить тепер, що треба розплачуватись.

Крiм того – Вампiр сам його на цю точку навiв i сам все детально розписав, як взяти, за помiрну плату, звичайно. Та ще й карту проходу пiдiгнав, як краще пiдiйти. Вампiр давно вже з Сербом не працюе, розборки там у них якiсь були – то й зрозумiло, чого раптом така щедрiсть.

Та й покупець швидко знайшовся – цi «чегевари» зi столицi, молодi та юнi. Їм, бачте, тоi зброi, що закордоннi хазяi постачають для iхнього пiдривного руху, вийшло так як мало. Ну й хай беруть – Ванi то що? Хай хоч i ввесь Киiв рознесуть до бiсовоi матерi, аби лиш платили, як домовлялись.

Ну – генiальний план!

Але весь генiальний план накрився в одну мить, i як же ж шкода. Поки зайшли в будiвлю гiдроелектростанцii, поки розiбрались, що до чого, аж тут зирк з вiкна на майданчик перед колишньою прохiдною – а хай би ти сказився! Бiльше сотнi приблуд сунуть до будiвлi – Кобра десятки разiв у периметр ходив, але скiльки приблуд разом нiколи не бачив.

– Так… усi пригнулись i тихо на цирлах за мною.

Тiльки тихо! Валимо звiдси через отi кущi пiд вiкнами. Треба стрибати… – командував вiн приглушено.

Але тут забаскаличились iхнi покупцi:

– А зброя?

– Яка зброя, мудак?! – у Рината нерви здали. – Молiться всiм яким тiльки можна богам, аби ми звiдси живими вийшли.

– Та нiхрена!

І почалась стрiлянина. «Чегевари» вiдкрили вогонь по майданчику, а Кобра, Ринат та iншi драпонули через кущi i через поле, поки ще можна було.

І поки ще тiльки пiдiймались зарослими городами, то думали, що вирвались. І бiс би вже з тими грошима, бiс iз тим усiм – головне, що живi. І тiльки коли вийшли на пригiрок, то зрозумiли, що нiчорта вони не вирвались – хутiр кишiв приблудами.

Ховались тепер мiж могил на старому хутiрському цвинтарi, а приблуди сновигали по вулицi. Зi сторони ближнiх болiт до хутору пiдповзав туман, а поля пахкотiли гнилiсною прохолодою, зорi на сходi поволi згасали.