Могильник

 – Коротше, iдiть до ворiт i пiдженiть зараз машини, а ми з Чехом тодi заберемо Ольгу Дмитрiвну з дiтьми. Цього козла комiтетчика ми вчасно прибрали, тож якщо ви «наружку» грамотно зняли i не запалились, то у нас ще з пiвгодини в запасi е.

Вiн розвернувся i пiшов до красивого будинку з автоматом наперевiс, а через хвилю до нього приеднався той хлопчина, що вбив Вiктора Олеговича, спiвробiтника СБУ i начальника охорони цього об’екта.

– Шамане! – окликнув хлопчина свого товариша. – Там готово все.

– Всiх вовкодавiв прибрали?

– Та типу так…

– Коротше, зараз виiжджаемо.

Вони зайшли в будинок. У вiтальнi коло вiкна стояла жiнка з довгим каштановим волоссям, у темних окулярах, вбрана в теплий в’язаний светр i чорну спiдницю до колiн. З ii лiктя звисало чорне шкiряне пальто, руки були складенi на грудях. На диванi смирно сидiли двое дiтей – хлопчик рокiв чотирьох i трохи старша дiвчинка. Вони були вбранi теплiше за матiр – в куртках i шапках, закутанi в шарфи.

– Вiктор Олегович? – спитала жiнка, повернувшись вiд вiкна, кволим, ледь чутним голосом, немовби вона була хвора. – Хто тут? – раптом вимовила стурбовано.

– Це я, Олю, – приязно i навiть лагiдно вивiв чоловiк, пiдходячи до неi.

– Шамане? – вона широко всмiхнулась. – Як…? Що ти тут робиш? – здавалось, вона була дуже рада чути його голос.

Вiн пiдiйшов до неi впритул i обережно взяв за руку. Вона у вiдповiдь пiднесла iншу свою руку йому до обличчя i легенько до нього торкнулась.

– Дай я хоч тебе… А… – вона опустила руку. – Щось сталось? Чому ти приiхав так раптово? Ти чогось не хочеш менi казати?

– Нi-нi! – вiн поклав руку iй на плече. – Заспокойся. Мене прислав Артур, вiн просив вас забрати. Сьогоднi.

– Сьогоднi? Зараз?

– Так. Ви вже зiбрались?

– Так.

– То виходимо, – вiн допомiг iй вдягнути пальто. – Тримайся за мене. Вiзьми пiд руку. Отак. Так, малеча… – вiн звернувся до дiтей. – Ну, що, курносики? Ану iдiть слухняно з оцим дядьком! Чеху, вiзьми дiтей.

Вони вийшли з дому, коли почало свiтати i туман вже потроху розсiювався. Шаман вiв Ольгу, а Чех нiс малого на руках, дiвчинку ж вiв, тримаючи за руку.

Вони сiли в два позашляховики, котрi iншi хлопцi перед тим пiдiгнали пiд самi вiкна дому. Ольга не могла повною мiрою оцiнити перемiну в своiй звичнiй охоронi – може, лише вiдчувала, хтозна… А дiти здивовано позирали на цих чоловiкiв.