Дим

Скорiше за все, так i було б.

* * *

Так-сяк впорались iз хазяйством того вечора, а вечеряти й не стали. Перехопив кожен щось там на похоронi, а хоч би й нi, то все одно – шматок до горла не лiз. На вечiр знов повiяв пронизливий вiтрюга i нагнало хмари, берiзка пiд двором тiльки й шелестiла пiдв’ялим листом, а гуси в хлiвi уривчасто гелготiли.

Як зайшли перегодя в хату, то Антон вгледiв, одчув скорiше, що Ірина хоче почати розмову – либонь, про похорон, буде його втiшати. Тож вiн ii випередив – мовив з легкою усмiшкою:

– Подивимось серiал, може?

Ірина любила вечорами дивитись якийсь один американський серiал, а Антон його не любив – як вона дивилась, то вiн зазвичай або читав який детектив з бiблiотеки, або виходив на вулицю потеревенити з чоловiками, що, як i вiн, не були прихильниками того видовиська.

У тому серiалi йшлося про якусь вбиту дiвчину в маленькому американському мiстечку – мабуть, то як на iхнi мiрки маленькому – про розслiдування ii вбивства, хоча Антон те розслiдування не розумiв, та й взагалi мало чого розумiв у iхньому заморському життi, а тоi вбитоi дiвчини йому було чогось шкода.

– Та якось не хочеться… – знiяковiла Ірина, здивована його пропозицiею. – Настрiй не той наче. Та й ти ж не любиш?

– Навпаки, – знизав плечима Антон, – вiдволiктись трохи… Давай.

Вони ввiмкнули свiй старий радянський телевiзор «Електрон» – подарунок на весiлля вiд Іриного брата. Тодi вiн ще був бозна-якою розкiшшю, кольоровий, з широким екраном. Але пройшло рокiв зо два, i всi стали купувати iмпортнi, ну як усi – у кого на те були грошi, ясна рiч.

У селi, варто сказати, не дуже у кого ще й були.

Серiал уже йшов, хоча й недовго. Ірина спочатку ще трошки нiяковiла, iй було, видно, не дуже зручно зараз дивитись серiал, – у таку хвилю. Проте через кiлька хвилин вона, як завше, втупилася в екран i трошки навiть звеселiла – Антону того й треба було. Вiн i сам намагався уважно стежити за перипетiями того далекого незрозумiлого життя, iнколи питаючись у дружини:

– Так а це хто? Що за тип?

– Це хлопець покiйноi, – зацiкавлено пояснювала вона.

 – Тiеi школярки, що вбили…

– Постiй, так а… А отой перший тодi хто?

– То теж хлопець, тiльки таемний.

– Таемний?

– Ну, про нього нiхто не знав – тiльки вона i ii подруга, найближча. Ота чорнява на вiдео, пам’ятаеш?

– Ну.

– Вони зустрiчалися з Лорою…

– Хто зустрiчався?

– Ну, вона i цей хлопець, мотоциклiст. А подруга за це знала.