Хурделиця

Та ж нi – люди пiдходили ближче. Мало того, що iхнi оселi з жовтневського боку давно вже тривожили лисицю – вони там довблись у землi на своiх городах i весною, i влiтку, i восени. Ганяли гусячi стада до першоi канави, «до першого шлюзу» ранками, як тiльки займеться свiтання, а вечорами ще до смерку зганяли назад у село. Людськi дiти iнколи стерегли гусячi зграi цiлими днями, а гуси знай собi гелготали, бо були дурнi i свiйськi. Лисиця патрала гусей, але не так часто, як думали люди. Лисиця знала, що як вона з подiбними iй переловлять чимало гусей, то з села набiжать люди з рушницями й собаками, будуть гуркотiти, свистiти похмурим болотом.

Лисиця патрала гусей, але рiдко – лиш коли годувала своiх дiтей, вчила iх полювати. Частiше гусей брали самi ж люди, лише iншi, крали з болота серед дня, невмiло, з криком, розлякуючи тi гусячi зграi на кiлька миль округ. Але навiть вiдаючи про це, сiльськi люди вперто продовжували називати тих непевних крадiiв «рукатими лисицями», хтозна й ок чому.

А як болота пiдсохли, збiднiли, стали безликими пасовиськами, то тi ж самi люди з Жовтневого погнали туди гамiрнi стада рогатоi худоби. Вони спускались згори од ферми, кожен ранок. Пастухи ляскали своiми довгими батогами, пихтiли самокрутками, знову ж таки пiдсвистували. Зганяли колгоспну череду «до третього окопу» на пастiвню. І спасу од них не було нiякого.

Тепер же iхнi поля спроквола пiдповзали все ближче й ближче до краю болiт, а гвалт округ стояв немислимий, од свiтанку до глупоi ночi.

Лисиця брела вздовж лiсосмуги i врештi, круто звернувши, вибрела на залiзничну лiнiю. Тут було тихо, але вiддалiк вже доносився гуркiт потяга, вiн наближався. Інколи лисиця промишляла тут пошуком викинутих з вiкон недоiдкiв, але рiдко – цих мiсцин вона побоювалась. Вона нинi брела не сюди, отож швидко, ще до наближення потяга минула лiнiю i зникла з iншого боку в такiй же лiсосмузi, розчинилася в заростях черемшини.

Гул та викрики з полiв притихли, а потiм i геть розчинилися в глупiй тишi липневоi ночi. Тут лише шурхотiло листя струнких тополеньок над сонною вулицею та густе вiття плакучих верб попiд людськими дворами, шурхотiло пiд тим млявим полуночним вiтром. Тут вже давно вiджнивували i мирно спали увi тьмi – комбайни тихо дрiмали на колгоспному дворi, тремтiли трави на шкiльному стадiонi, вулички губилися в низькому туманi.