Газават

Та гайне з полiв п’янкий лiтнiй вiтер – внесе в обшарпанi коридори запах пшеничних нив, полину, тяжкий туманний дух далеких болiт, глинистi пахощi вологоi куряви обочин.

І вiтер хитатиме трави. А десь на селi витимуть пси.

А тодi поволi стане свiтати, i кривава зоря спалахне над руiнами колгоспного двору та школи, над сонними вуличками запустiлого села, над покинутим пiонерським табором в отiм його тужливiм снi липня.

2

Соломiя була проти цього мiсця, бо воно iй не подобалося з дитинства. Вона пам’ятала один випадок, так – безглуздий спогад, словом, коли iй було ще рокiв шiсть, перед самою школою, то тато прийшов додому з робити пiзно ввечерi i вигукав маму надвiр.

Там вони про щось довго гомонiли, а тодi, зайшовши в хату, накинули куртки i вдягли також Солю. За тим, як стемнiло, вони втрьох рушили притихлою сумовитою вуличкою села до покинутого пiонерського табору. Батько звернув на пiвдорозi й пiшов спочатку обнiжком через людськi городи, а тодi стежкою через хащi – нею зазвичай ходили доярки на ферму, коли та ще животiла.

В тi часи, в одну i ту ж пору вранцi i ввечерi, на все село зачинали гудiти доiльнi апарати, i дiвчинку це чогось завжди веселило – iй затим довго не вистачало того гулу, коли колгосп збанкрутував i розвалився.

Так от – тодi вони втрьох зайшли на територiю покинутого пiонерського табору i пройшли по густих травах, по потрiсканому засмiченому асфальту тротуарiв до будiвлi кухнi й столовоi. Тато з мамою за тим витаскали з примiщення важезний i здоровенний металевий стiл, а Соля в цей час тинялась коло гойдалок, нiби як назирцi, i iй було якось незатишно.

Тодi вони вдвох iз мамою тягли цей стiл додому по вулицi, а Соломiя йшла слiдом. Не дуже вже й ховались, бо час був пiзнiй i нiде в хатах не свiтилось.

– А чого треба ховатись? – спитала Соля в батькiв. – Бо ми цей стiл вкрали?

– Не вкрали, бо вiн нiчий, – огризнувся батько. – А дурнове – то чортове…

– Не вчи дитину дурницям, – не надто впевнено мовила мама.

– А що iй казати? – впiвголоса звернувся до неi батько.

Мати мовчала.

– А якщо нiчие, то за чим ховатись? – знов поцiкавилась Соля, трохи боязко.

– Щоб iншi не одняли, – хихикнув батько, а Соля на те примовкла.

Іншi. Це Іншi – от хто це. Іншi нападуть на них з татом i мамою, i однiмуть стiл, i взагалi – бозна, якого лиха можуть наробити отi таемничi Іншi.

То от хто, виявляеться, чатував на неi там, коло гойдалок, в липневiй тьмi покинутого пiонерського табору.