Газават

Один з них випустив з рук важкий контейнер, який чогось наче одразу полегшав мiж тим, чи то йому так здалося…

За ними в густiй травi, по-мусульманському склавши ноги, сидiла якась дiвчина. Їi густе смоляне i хвилясте волосся було розпущене i навдивовижу довге – воно спадало вниз так, що не можна було бачити лиця. Вбрана вона була в щось на кшталт армiйськоi куртки, чи то пак комбiнезона – чоловiки помiтили маскувальнi плями ще радянського зразка, такий камуфляж бував у радянських десантникiв у фiльмах i на фотографiях.

Рукава були закоченi по лiктi, руки по зап’ястя губилися в травi, а ноги в неi були босi – на ногах були якiсь дивнi штани, чи то спортивнi, чи якiсь чудернацькi шаровари. Але на босих ногах один iз чоловiкiв угледiв шкiру дiвчини – синювату, немов мертвецьку, i якусь слизьку. Чи то, може, йому так здалося.

А iнший чоловiк спитав, трохи оговтавшись:

– Чого пiдкрадаешся? Ти хто така? Мiсцева? Як тебе величати, ти?

– Мене-бо? – спитала дiвчина, не пiднiмаючи голови i не прибираючи волосся з лиця.

 – Звати мене… ну, скажiмо, Аль-Узза. Тобi це про щось говорить?

Чоловiк почав пiдiйматись i обтрушуватись од бур’яну i торiшнього листя.

– Шо, ти якась мусульманка? – вiн недоладно хихикнув. – Чи хто? Тут наче таких нема… Чи ти насмiхаешся? Ти вiдки? Чия будеш?

– Я? – здавалось, жiнка задумалась. – Звiдки? Ну, скажiмо, з Ірану. Так годиться? А чи мусульманка я? Ну… Можна й так сказати. Думаю, так, мусульманка.

– Шось ти таке плетеш… – подивився на неi чоловiк, що пiднявся.

 – Чого ти прийшла?

– Я прийшла, iбн Адам Абу аль-Башар, аби з’iсти вашi душi.

І вона пiдняла голову i прибрала волосся з лиця. І вони побачили ii лице, о, ii лице!.. О, ii прекрасне i жахаюче лице джiнерi…

i цi iкла з-пiд губ…

i цi суцiльнi бiльма замiсть очей…

* * *

Покинутий пiонерський табiр в ранковiй тьмi липня.

Лиш хащi та височеннi трави мiж будов, а тротуари встеленi перегнилим листям давно минулих лiт.

Лиш блiдий туманець вздовж стадiону та розбитi очницi вiкон.

Та гайне з полiв п’янкий лiтнiй вiтер – внесе в обшарпанi коридори запах пшеничних нив, полину, тяжкий туманний дух далеких болiт, глинистi пахощi вологоi куряви обочин.

І вiтер хитатиме трави. А десь на селi витимуть пси.

А тодi поволi стане свiтати, i кривава зоря спалахне над руiнами колгоспного двору та школи, над сонними вуличками запустiлого села, над покинутим пiонерським табором в його тужливiм снi липня.