Вiрус. Науково-фантастична повість

Ти кандидат наук, працюеш над докторською i щодня лiкуеш i лiкуеш людей. І нагорода за цi труди – тiльки подяка? Нi, це дивна життева позицiя.

– Успiшному бiзнесмену такi речi не зрозумiти, – посмiхнувся лiкар, обводячи поглядом кiмнату. – В таких палатах жодна думка про людськi страждання не прийде.

– І не потрiбно, щоб приходила, – втрутився у розмову Дмитро. – Кожному свое. Цей мозок, який, до речi, досить добре працюе (адже заробив своi мiльйони), не здатен сприймати iнформацiю про такi речi як спiвчуття чужому.

– Я не позбовлений серця, заспокойтеся, зi мною все в порядку. Але ми мислимо рiзними категорiями.

– Ми надто рiзнi, але якимось дивним чином тримаемося один одного i ще досi не розсварилися. – Дмитро голосно розсмiявся. Потiм пiдвiвся i ставши позаду стiльця i поставивши руки на його спинку, звернувся до Макса. – Вибач, та я на боцi Степана. Захворiти може будь хто, з грошима i без. Але грошi можуть бути безсилими перед деякими хворобами.

– Облиш, е грошi, i лiкi потрiбнi зроблять, – вiдчеканив Макс. – Краще скажи, де тi приголомшуючi результати, про якi ти говорив спочатку? За три роки роботи замало досягнень. А ми вбухали в твiй проект вже чимало грошей.

– Максе, ти ж знаеш, що за такий короткий час все не зробити. Це багатоетапнi дослiдження. Коли вдасться синтезувати потрiбну речовину, ii дiю треба перевiряти на твариних. На клiнiчнi дослiдження теж потрiбен час, – сказав Степан, пiдтримуючи друга.

– Знаю, знаю, – махнув рукою Макс. – Ви завжди можете гарно вiдбалакатись. Але я хочу, – вiн зробив наголос на словi «хочу», – щоб все вiдбувалося швидше. Всi цi вашi мрii, плани, чи ще якось назвiть iх, мене втомили. Я сподiвався на цiй iдеi заробити грошi, – вiн незадоволено зiтхнув, – але вiз i досi тут.

– Бажання мало, – сказав Степан. – Багато вчених у цiлому свiтi прагнуть вирiшити цю проблему. На землi вiд вiрусних хвороб гинуть мiльйони.

Степан сiв на стiлець i якусь мить мовчав, вiдвiвши погляд вiд друзiв. Вiн начеб-то поринув у якiсь спогади, що примусили його мiцно стиснути губи i прикипiти до пiдлоги, як при видi страшноi iстоти. Нарештi глухим голосом вiн додав:

– На моiх очах померла людина вiд такоi хвороби, – обличчя лiкаря стало блiдим. – Я… я до останнього боровся, але був бессилим.