Вiрус. Науково-фантастична повість

– І навiщо тобi потрiбна ця кулiнарiя? – усмiхнувшись, похитав головою лицар, покiрливо виконуючи наказ. – Скiльки я тобi казав: найми людину, щоб займалася хатньою роботою i насолоджуйся життям.

– Припини, – вiдрiзала Олена. – Цього нiколи не буде. Я нiкому не дозволю тут господарювати. Життевi принади вiд мене все одно не втечуть. – Вона обвела прискiпливим поглядом кухню i залишилась задоволеною.

– Ще пiвгодини чекати, – зiтхнув Макс, сiдаючи на стiлець.

Дружина налила кави i поставила перед ним невеличку чашку з зображенням закоханих на березi рiчки.

– П'ятнадцять рокiв минуло, а ви й досi нерозлий вода, – мовила жiнка, сiдаючи напроти. – Невже таке може бути в наш час?

– Може, – впевнено сказав Макс. – Адже iснуе вiчне кохання, – i його погляд потонув у зелених очах Олени. – Пригадуеш, як ми вперше зустрiлися? Вiд долi нiкуди не втечеш…

Спогади одразу полонили iх i мандруючи хвилястими стежками минулого, вони втратили вiдчуття часу.

Мелодiя знайомоi пiснi повернула закоханих у реальне життя. Гостi вже кiлька хвилин чекали за дверима, натискаючи кнопку дзвiнка.

– Я вiдчиню, – Макс швидко встав i пiшов у коридор.

Першим увiйшов невисокого росту повнуватий чоловiк. Вiн механiчно провiв рукою по акуратно пiдстриженим вусам та гострiй маленькiй борiдцi. Потис руку Максу i через його плече заглянув у кiмнату.

– Степане, сьогоднi ти скуштуеш всi своi улюбленi страви, – мовив Макс. – Так що спокiйно роздягайся i проходь до зали.

– Ми без дружин, як домовлялися, – сказав другий гiсть. Вiн був худорлявий, як для свого високого росту, з густим волоссям, якого де-не-де торкнулася сивина. Прямий вiдкритий погляд, високе чоло i широкi скули робили його схожим на завзятих козакiв. Тiльки оселедця та шаблi не вистачало, щоб вiдтворити образ пращурiв. – Твоя Олена буде единою найкоштовнiшою прикрасою нашого свята.

– Дмитро, мiж чоловiкiв повинна бути жiнка, – мовив Макс. – Щоб не забували, що крiм iхнiх важливих розмов i надзвичайних справ по вдосконаленню людства е ще чарiвна i до кiнця не пiзнана частина людства, яка i даруе всiм нам життя.

– Молодець! – вигукнув Дмитро i щосили ляснув Макса по плечу. Вiд такоi люб'язностi той ледь встояв на ногах. У вiдповiдь вiн миттево прийняв боксерську стiйку i рiзкий прямий влучив другу у груди.

– Цi бiйки коли-небуть припиняться, – сердито звiв брови Степан. Вiн швидко схопив Макса та Дмитра за руки i потягнув за собою.