Програмiст. Науково-фантастична повість

 – Хiба я не знаю, що по вас двох майже весь наш потiк дiвчат зiтхав. Кому-кому, а менi це добре вiдомо. Скiльки страждаючих очей бачила, скiльки iсторiй вислухала. Одна прихильниця ваших талантiв навiть плакала у моiй кiмнатi…

– Що було, те було, – сказав Олег. – Маринка першою замiж вистрибуе. Далi твоя черга одружитися, Вiкторе.

– А потiм i ти…

– Я зачекаю, – одразу заперечив Олег.

– Досi прагнеш подолати фантастичнi вершини, – сказав Вiктор. – Треба було все-таки iти в аспiрантуру. Ти був першим претендентом, чи не так?

– Наука робиться не в iнститутах, а в головах, – вiдповiв Олег.

– У кожного своя дорога, – посмiхнулась Маринка. – І нехай вона буде поможливостi легкою й цiкавою…

Вони не забули один про одного, зберегли дружбу, не зважаючи на плин часу. У Вiктора пiдростае син, у Маринки – донька. Тiльки Олегу залишилось знайти собi пару…

– Вiд минулого не втечеш, – тихо промовив Олег i його серце боляче стиснулося у грудях. – Так само, як i вiд майбутнього? – тяжко зiтхнув i спогади знову заволодiли ним.

Роздiл 3. Клатрон

Нiч перед зустрiччю була жахливою. Тiнi минулого, виринаючи одна за одною, не давали спокою. Усмiхненi обличчя близьких йому людей танули в небуття, залишаючи по собi болiснi докори сумлiння.

Сонце давно пiднялося над мiстом, але Олег цього навiть не помiтив. Вiн дивився перед собою, наче крiзь час. Cпокiй, що завжди панував тут, поступився напруженому чеканню. Інодi Олегу здавалося, що ось-ось хтось невiдомий зненацька опиниться поруч, поплеще його по плечу i знову зникне.

Вiд цього ставало не по собi й хотiлося прогнати усi думки, якi не зважаючи нi на що, не зникали.

Раптом Олег усiм тiлом вiдчув чиюсь присутнiсть. Швидко обернувся, але нiкого не побачив. Тiльки невтомний вартовий – страх, здавалося, панував всюди. Стрiлка годинника задрижжала, дораховуючи останню секунду перед зустрiччю.

«16 годин 30 хвилин 45 секунд», – подумки мовив Олег й одразу почув, як запрацював комп’ютер.

Екран чомусь був мутно-сiрий. Несподiвано по ньому пробiгла зелена хвилька.

Те, що виникло потiм, примусило Олега здригнутися. Блiдо-жовте обличчя людини дивилося на Олега, наче посланець зi свiту мертвих. Великi сiрi очi пронизували до кiсток. Мiцно стиснутi тонкi губи злегка ворухнулися, зобразивши щось схоже на посмiшку. Внизу екрану з’явилися двi руки з тонкими, наче у пiанiста, пальцями й почали швидко тиснути на невидимi клавiшi.

– У тебе було вдосталь часу, щоб усе обдумати, – прочитав Олег.