Поринь у книгу

Один хлопець – Андрiй Мислявчук – з яким у Макса постiйно виникали конфлiкти, показово штовхнув його плечем, на додачу промовивши:

– Зiйди з дороги, дурню.

Максим стиснув кулаки, але стримався. Не час. Повз пройшла дiвчинка, з якою вiн сидiв:

– Тебе зачекати? – запитала вона, на що отримала негативне кивання головою. Не сказавши бiльше нi слова, вона вийшла з кабiнету, зачинивши за собою дверi. Максим залишився з Ельвiрою Дмитрiвною наодинцi. Вiн повiльно пiдiйшов до вчительки, намагаючись не дивитися у ii пожовклi очi.

Ельвiра Дмитрiвна також натягнула посмiшку, демонструючи напiвгнилi зуби. Напевно, саме так посмiхаеться смерть перед тим, як забрати чергову людину у свiт мертвих.

– Максиме, ти помiтив, що конфлiкти мiж нами почастiшали?

Хлопець кивнув головою, не бажаючи вiдповiдати. Єдине, чого вiн хотiв – якнайшвидше покинути цей кабiнет i забути до завтра стару вiдьму.

– Ти розумiеш, що конфлiкти з вчителями нiколи не доводять нi до чого доброго? Я не хотiла казати при всiх, але з твоiм характером буде дуже тяжко в життi.

Не завжди люди будуть адекватно реагувати на твою думку, як сьогоднi я.

Вiд останнiх слiв, Максим ледь не засмiявся.

«Сама панi адекватнiсть».

– Не посмiхайся, – ii обличчя скам’янiло. – Нiкому до чорта не потрiбна твоя думка. Я прожила довге життя i встигла в цьому переконатися. Це зараз ти можеш нагрубити менi i едине, що отримаеш у вiдповiдь – або крики, або двiйку. А далi? Ти думав, що буде далi? В унiверситетi чи на роботi так не виступиш.

Отримаеш два за залiк i навряд чи вже його здаси, доки викладач не змилуеться. А молити доведеться. Коли я навчалася, були випадки, що моi одногрупники падали на колiна, ридали, ночували пiд кабiнетами. Щодо роботи – то начальник взагалi може звiльнити. Вiн завжди мае рацiю, а твоi слова – другоряднi та зовсiм непотрiбнi. Подумай про це. У життi необхiдне умiння змовчати, коли треба.

Максим кивнув головою, удаючи, що погоджуеться.

– Куди подiлося твое красномовство?

– Вибачте, Ельвiро Дмитрiвно, але я поспiшаю.

У мене сьогоднi день народження й батько обiцяв зводити в парк та кафе.

– О! Вiтаю! Не можу ж я поставити тобi двiйку в день народження, – вона вiдкрила класний журнал, який лежав поруч. – Поставлю тобi за сьогоднi шiсть. Уперше i востанне. Виконуй завдання так, як сказано, а не так, як хочеться. І давай без сперечань iз кожним моiм словом. А то розiзлюся по-справжньому.

– Добре, – вiдповiв хлопець i повернувся до дверей. – До побачення.