Закохані у львівський дощ

Точнiше не зовсiм очолюю, я старший партнер. І ще я люблю iздити на мотоциклах та сидiти в тому кафе, саме за тим столиком, який зайняла ти. Якось так. А ти чим займаешся?

– В мене все набагато простiше: працюю в книгарнi, i навчаюся заочно у ВНЗ. Дуже люблю читати i ходити в театр.

– Знов я здивований. Сучаснi дiвчата так люблять кiно, що й не знають про iснування театру. А чому ти не iздиш на машинi? – дивне запитання, невже вiн i правдi думае, що всi iздять на машинах. Вiн що з iншоi краiни.

– Колись iздила, навiть отримала права, але моя нервова система занадто сильно страждала вiд iзди за кермом по Львову, тому я вирiшила, що це не мое.

– Так, тут iздити за кермом задоволення не для слабкодухих.

Ми вже пройшли басейн, i стало сумно, що дорога не без краю, тому що почало здаватися, нiби я можу так йти вiчно: мовчки… пiд руку з цим зеленооким чаклуном, забувши про дощ. Ми йшли, насолоджуючись прогулянкою i я дуже сподiвалася, що це взаемно. Так добре, тихо, темно i спокiйно… Нiхто не вiдволiкае.

Стоп! Я нiби проснулася вiд солодкого сну. Котра година i чому мiй телефон жодного разу за вечiр не подзвонив. На маму це не схоже. Зупинившись, я почала нишпорити в сумцi у пошуках телефону, щоб взнати котра година i чому мовчить телефон. Де ж вiн?!

– Що сталось? – стурбовано запитав Сашко.

– Котра година?

– За двадцять десята.

– Ого! – Де ж цей телефон i чому мама не дзвонила, невже в неi щось сталося.

– Оля! – Сашко обережно взяв мене за плечi i зупинив пошуки телефону.

 – Що трапилось? Тобi термiново треба випити якiсь лiки?

– Нi! Менi треба знайти телефон. Я не попередила маму, що не прийду на вечерю, забула про час, але вона чомусь не дзвонить. – Вiдповiла я i спробувала продовжити пошуку телефону, а вiн мене не вiдпустив, а пiдвiв пiд свiтло лiхтаря.

– Можливо подзвониш з мого? Ось вiзьми, будь-ласка.

– Дякую! – Швидко взяла я телефон, але… як ним користуватись?! Напевне в мене на обличчi написане збентеження.

– Щось не так? – стурбовано спитав вiн.

І знов я вся червона. Крiм того, що як шалена нишпорю в сумцi, я ще не вмiю користуватись сучасним телефоном. Якщо це телефон.

– Як набрати тут номер? – У безвиходi все ж таки питаю я. Вiн смiеться… як мило. Невже я одна не знаю як цим користуватися.

– Давай покажу. – намагаючись зупинити смiх, Сашко взяв телефон. – Ти дiйсно не з цього свiту. Ось тут набирай. – Олександр вiддав менi телефон i почав дуже зацiкавлено з посмiшкою мене розглядати.