Закохані у львівський дощ

 – Олександр спiймав мою руку, коли я як раз зiбралася голосувати. І автобус проiхав далi… Жах! Невже вiн не розумiе, що менi дiйсно треба поспiшати?

– Чудово! Тепер швидше не буде. – розсердившись сказала я.

– Я не зрозумiв, чому ти зiрвалася i тiкаеш вiд мене. Я тебе образив? – стурбовано запитав вiн.

– Нi! Що ти! – я не знаю вiдповiдi на його запитання… не образив, наче, але… – менi треба швидше йти до дому, щоб мама не хвилювалася. І тебе не хочу затримувати, в тебе ж напевне справи. – я знову червонiю, а пiд лiхтарем це чудово видно.

– Зажди. – i чому вiн знову смiеться? – Вибач, я не пояснив. Зараз приiде машина, щоб вiдвезти тебе до дому.

– Нi це зайве! – таке враження, що вiн знущаеться – Не хочу почувати себе винною. Я сама доберуся. Дякую.

– Стiй! Я не розумiю. Що тiльки щойно змiнилося? Ми йшли спiлкувалися, а тут ти вже втiкаеш вiд мене. Я щось не те сказав? – Судячи з виразу обличчя вiн i правда не розумiе.

– Саш, менi просто не зручно, що тобi довелося для мене викликати машину.

– Ти дiйсно з цього часу? – Вiн став навпроти мене, так щоб свiтло падало менi на обличчя, легко взяв за пiдборiддя так, щоб бачити мое обличчя. А я думала ми приблизно одного зросту. – Ти почервонiла. Це так мило. – Вiн дивився на мене так, як батько на маленьку донечку. – В мене немае жодних планiв на цей вечiр, окрiм як провести тебе до дому. Хоча вони дещо змiнилися… – спокiйним тоном як дитинi пояснив вiн менi.

– От бачиш, все ж таки я краще поiду сама.

– Яка ж ти вперта. Просто я планував йти з тобою пiшки аж до твого дому, а доведеться скоротити час i проiхати на машинi решта шляху. Не треба примушувати твою маму хвилюватися i чекати. – посмiхнувся Сашко. Тодi для кого цi квiти… не для моеi ж мами – І квiти ми iй подаруемо в знак вибачення, i щоб тебе не сварили – Закiнчив вiн, нiби прочитавши моi думки.

– Думаю в неi виникне одразу безлiч запитань.

– Я дам на них вiдповiдь – абсолютно спокiйно запевнив вiн мене… Нi! Що вiн придумав.

– Не треба. Я сама.

– Дозволь менi бути джентльменом. Он i машина. Куди iхати? – сказав зеленоокий джентльмен дiловим тоном, вказавши на темну машину, яка щойно пiд'iхала.

– На Литвиненка, одразу за зупинкою налiво.

Саша швидко поцiлував мене у нiс, взяв за руку i провiв до машини. Що це було? Мое обличчя ще нiколи не було таким червоним.