Пробач, Марцело…

 – Послухайте лем, шо хотiвiм ся зазвiдати… Ци зналисьте тоту файту Соханичiв?

– Соханичi? – Мама, пригадуючи знайоме прiзвище, присiла на ослiнчик попiд пецом, на якому парувала запахуща поливка, i нарештi ляснула себе по чолi. – Соханичi! Та де бим не знала? То антот Соханич, же у дальньому кутi жив? Тать вiн за нашою мамкою, за твоею бабою, йой як припадав! А як вна ся за твого дiда вiддала, та й вiн ся вженив, айбо всi знали, што не по любовi, а лем так, на зло… Пак ся дiвка iм вродила, айбо вна туй не жие – як побралася, утекла з газдов десь на Чехи, лем слiд простив… А Соханичiв уже давно ние – у iхнiй хижi чужi люди жиють.

– Тут така iсторiя… – Іван не знав, розповiдати чи нi, бо ж звiстка миттево розлетиться селом – варто тiльки натякнути. Але не втримався.

– Я онуку iхню на цвинтарi зустрiв… Ходив-iм Стьопку провiдати…

– Як онуку? – Мама з несподiванки аж руками сплеснула. – З неба упала ци вудкидь?

– Не з неба… З Праги приiхала… Маму, каже, вже кiлька рокiв, як поховала.

– То яка вна?! Ци хоть парадна? – Маму точила цiкавiсть.

– Парадна, мамко… Журналiстков робить…

– А ци говорить по-нашому? – накриваючи синовi на стiл не вгавала.

– Ще й як говорить… Май лiпше, як ми з вами. Грамотна…

– Та ж ти там по Прагах ходиш! У гостi тя не кликала? – У маминих обрамлених зморшками очах змигнув лукавий вогник. – Ци видиш, який свiт тiсний…

– У гостi не кликала, айбо телефон ми лишила, – Іван витягнув з кишенi вiзитiвку й помахав мамi попiд носом.

– Айбо, Іванку, вни там, на Чехах, докусь иншакi, як ми… Нашi дiвки робутнi, май простi, а там – панство…

– Нич там не панство, мамко… Вна – така проста, геби у селi виросла… Та й що за розмова глупа… Ви би мене вже нараз сватали, ге? – наiвшись досхочу, Іван пiдвiвся з-за столу, розцiлував маму у обидвi щоки i, смiючись по-дитячому, пiдлещувався. – Знаете, шо я вам повiм? Докить ся невiста не навучить так варити iсти, як ви, я ii не возьму… Хоть би й з Америки була, не лем з Праги…

– Йой, Іванку, тобi лем фiглi у головi.

… Мама довго ще стояла на воротах, махаючи синовi услiд, а Іван, вправно об’iжджаючи вибоiни просiлковоi дороги, подумки розмiрковував:

– І справдi, свiт тiсний… Колись давно старий Соханич закохався у мою бабцю… Пройшло понад пiвсторiччя, а зв’язок з родиною, яка, здавалося, не залишила по собi жодних слiдiв, раптом вiдновлюеться.