Вагон №13

А я його просила: «Облиш… Для мене це – щаслива цифра»… Отак i подорожувала свiтами у вагонi пiд тринадцятим номером… Допоки…

– Що допоки? – Любчик напружився у готовностi почути найголовнiше, з чого, власне, починалася розмова.

– Допоки не трапилася негода завдяки одному пасажиру, який спiзнювався й намагався наздогнати потяг… Менi стало його так шкода, що попри приписи я опустила йому драбину, коли потяг вже рушив…

– І що? – Здивовано перепитував Любчик, не вбачаючи у цьому надзвичайного.

– І що – що? – Нiна бачила, що син так i не збагнув трагiчностi випадку, який перевернув шкереберть усе ii життя, й потай шкодувала, що затiяла завчаснi для його вiку одкровення. – Стала iнвалiдом, ось що…

– Але мамцю… Яке це мае вiдношення до наших походеньок по «Секондхендах»? – Любчиковi уривався терпець.

– А таке, синку, що нашiй державi iнвалiди не потрiбнi, а виключно здорова повноцiнна робоча сила. Інвалiди для неi – це нiкому не потрiбний тягар, якого збутися важко… Ось i видають мiзерну пенсiю, на яку не живеш, а нидiеш… Та ще дають дозвiл на iснування таких от крамниць, де все – по п’ять, аби жебраки не впадали у розпач.

Зрозумiло, що на оту мiзерну державну подачку нiчого путнього не придбаеш…

Любчик мовчав, щось обмiрковував, i врештi озвався:

– Тож дiдо був правий…

Нiна стрiпонулася вiд несподiваного висновку:

– До чого тут дiдо, Любчику? – Знову пожалкувала, що затiяла дорослу розмову надто рано як на його вiк.

– До того, що ти не мала вирушати тринадцятим вагоном… Ця цифра приносить нещастя…

– А-а-а, ти про це, – розсмiялася, – то все пусте, Любчику. Вочевидь, так мало статися, i нiчого не змiнилось би, незалежно вiд номера вагону… У кожноi людини е доля… Але то нiчого. Буде ще свято й на нашiй вулицi…

… Любчиковi тодi було дванадцять. Бiльше про крамницю «Все по-п’ять» вiн не перепитував. Просто вiднедавна припинив Нiну супроводжувати.

Ота розмова ожила наразi у Нiнинiй головi, немов бiблейська притча.

І iй стало чомусь неймовiрно огидно стояти отут, поруч обдертоi гуртiвнi, вичiкуючи, поки розсмокчеться знавiснiлий вiд зубожiння натовп. Потупцювала ще трохи на мiсцi, спостерiгаючи, як один за одним з важких залiзних дверей вивалюють люди – хто, притискаючи сором’язливо до грудей торбу з кiлькома вибраними «шматами», а хто – з цiлими клунками, спокусившись на доступнiсть краму.