Собор Паризької Богоматері

Великий пес сидiв, пiдiбгавши хвiст, i дивився на вогонь. Було на цьому гульбищi й кiлька дiтей. Украдена того вечора дитина плакала й кричала. Товстий чотирирiчний малюк мовчки примостився на високiй лавцi бiля столу, що сягав йому до пiдборiддя. Ще один поважно розмазував по столу лiй, що спливав iз свiчки. Четверта дитина, зовсiм маленька, сидячи в грязюцi, перехилилась у казан i вишкрябувала його черепком, дряпаючи так, що вiд тих звукiв Страдiварiус, мабуть, зомлiв би.

Коло вогнища стояла бочка, на бочцi сидiв жебрак.

То й був король на своему тронi.

Тi трое, що тримали Гренгуара, притягли його до бочки, i вся галаслива юрба на мить принишкла, окрiм дитини, що шкребла казан.

Гренгуар не насмiлювався нi зiтхнути, нi пiдвести очi.

– Hombre, quita tu sombrero![43 - Знiми капелюха, чоловiче! (Ісп.)] – гукнув один з трьох жебракiв, якi привели його сюди.

І перш нiж поет зрозумiв, що означають цi слова, другий пройдисвiт з нього стягнув капелюх. Благенький, правда, капелюх, але ще придатний i в спеку, й у дощ.

Гренгуар зiтхнув.

Тим часом король з висоти своеi бочки повернувся до нього i запитав:

– Це що за нiкчема?

Гренгуар здригнувся. Цей погрозливий голос нагадав йому iнший, той, що вранцi завдав першого удару по мiстерii, прогугнявивши пiд час вистави: «Подайте, що ваша ласка!» Поет пiдвiв голову. Перед ним i справдi сидiв Клопен Труйльфу.

Вiн був у тому самому лахмiттi, хоча й прикрашений знаками королiвськоi гiдностi. От тiльки виразка на його руцi вже зникла.

В руцi у нього був ремiнний, так званий «вузлуватий» – канчун, яким в тi часи користувалися мiськi стражники, вiдтiсняючи натовп. На головi – щось кругле, загострене вгорi – чи то дитячий ковпачок, чи королiвська корона, трудно було розiбрати, бо обидвi цi речi схожi одна на одну.

Упiзнавши в королi Двору чудес клятого жебрака з Великого залу, Гренгуар, сам не знаючи чому, трохи пiдбадьорився.

– Метре, – промурмотiв вiн. – Монсеньйоре… Сiр… Як менi вас величати? – спитав нарештi, дiйшовши до найвищих ступенiв титулування i не знаючи, брати йому ще вище, чи трохи спуститися.

– Величай мене як завгодно, – монсеньйоре, ваша величнiсть або друже. Тiльки не тягни. Що ти можеш сказати на свое виправдання?

«На свое виправдання? – подумав Гренгуар. – Це менi не подобаеться». – І почав, затинаючись:

– Я той, що сьогоднi вранцi…

– Пiд три чорти! – перебив його Клопен. – Твое iм’я, негiднику, й нiчого бiльше. Слухай.