Ukrainian dream. «Последний заговор»

Марку, ти боiшся, боiшся мене, розвитку наших стосункiв, ти боiшся створювати сiм'ю, ставати батьком, виховувати дiтей, узагалi, ти боiшся дорослiшати, Марку, i навiть тепер я часто згадую тi твоi слова. Пам'ятаеш, ти казав: «Коли нам буде за сорок, ми пiдемо в гори й загинемо, зiрвавшись зi скелi, або пiдемо на яхтi в океан i потонемо, я не хочу помирати старим у лiжку, i я не хочу, щоби на мою могилу приходили люди»? Ти боiшся, Марку, i тому тобi все одно, що робити, аби лише не бути нi перед ким вiдповiдальним.

– Невже?

– Ти професiонал, Марку, i едине, де ти таки ведеш себе вiдповiдально, – це в роботi: ти виконуеш ii на сто вiдсоткiв, бо не любиш утрачати грошi та репутацiю. Всього iншого для тебе не iснуе, i мене також. Ти отак просто кажеш менi «прощай», нiби моiх почуттiв, моiх мрiй, моiх бажань i планiв для тебе не iснуе. Ти скажеш менi «прощай» i пiдеш. А я? Як жити менi i що ти залишиш менi на згадку?

– Ти зможеш знайти собi iншого. Ти ж так давно цього хотiла!

– Нi, Марку, я вже давно цього не хочу, я хочу бути з тобою, а ти… – вона затулила долонями обличчя й голосно схлипнула.

– Не плач, – вiн обiйняв ii за плечi i пригорнув до грудей. – У тебе знову зачервонiються й почнуть болiти очi. Я не хочу, щоби в тебе болiли очi, маленька. Давай просто помовчимо, бо нi ти, нi я – ми не знаемо, що буде завтра, ми живемо в дивнiй краiнi, де не завжди все стаеться саме так, як нам того хочеться. У мене нема надмети, просто е одна справа, яку я маю зробити, щоби нiколи не шкодувати за невикористаним шансом, розумiеш?

– Скажи менi, в чому рiч? – вона торкнулася устами його надiрваноi набряклоi губи й так довiрливо поглянула в очi.

– Я не скажу. Ти просто вiр менi, i я повернуся до тебе одного дня, ти чуеш?

– Так, я чую.

– Ти вiриш менi?

– Я вiрю, – вона сказала це дуже впевнено i щиро.

Вiн поцiлував ii в чоло, пiдвiвся, вийшов у коридор.

– Я сумку залишу в тебе, вiзьму тiльки грошi, своi.

– А тi, що я заробила для тебе?

– Ти залишиш iх собi. В тiй справi, яку я маю зробити, грошi – не головне.

– А що головне?

– Вiра, – вiн узявся за дверну ручку, – i не телефонуй менi, я сам озиватимусь, – переступив порiг. – У нас ще все попереду, – Марк пiшов до лiфта, вона чула, як вiдчинилися дверi i кабiна поволi поповзла униз. Даша сiла на пiдлогу, i раптом ii охопило якесь дивне вiдчуття того, що вона бачила Марка востанне.