Ukrainian dream. «Последний заговор»

– Я знаю, що спiзнився, – кинув куртку на стiлець, – у мене на те були причини. Є дзвiнки?

– Марк, ти нормальний? – Степан скочив на ноги й пiдiйшов до нього впритул.

– Я нормальний, Степане, i ти про це знаеш. Також ти знаеш про те, що це моя програма i я можу iнодi спiзнюватися.

– Знаю.

– То навiщо скачеш? Сядь i сиди, – обiйшов чоловiка в крiслi й вiдчинив дверi студii.

– Марку, я до тебе, – мужчина говорив тихо, але його було дуже добре чути.

– Ну, – Марк озирнувся.

– Сядь, поговоримо, – його тон зовсiм не змiнився, вiн справляв враження дуже впевненоi в собi людини.

– А це нiчого, що в мене ефiр i нема нiякого бажання з вами розмовляти? – Марк зачинив за собою дверi, i Степан побачив крiзь скло, як вiн надiв навушники й махнув рукою. Мужчина пiдвiвся з крiсла i, дiставши з нагрудноi кишенi папiрець, написав на нiм кiлька слiв, i, кинувши на стiл, нахилився i шепнув щось Степановi на вухо, той подивився на нього так, нiби той не сказав нiчого важливого. Мужчина вийшов.

– Марку, е дзвiнок, – виставив рiвень звуку.

– Так, це Марк Лютий, i я радо вiтаю вас у нашому ефiрi.

Роздiл 4 (Chapter 4)

– Люда, слышь, останься с малым. Ты нормальная вообще? Ему же шесть лет всего, ему в школу в этом году, а ты его бросаешь. Кто его подберет?

– Ma, – пiдвелася з дивана, пройшла кiмнатою, обхопила голову руками, потiм трухнула нею, нiби скинула з неi якийсь важкий тягар, i, подивившись матерi в очi, промовила: – Можно я сама решу, что мне делать, да? У меня карьера, мама.

Мне этот гоблин был нужен, пока он был. Теперь его нет, я его сына воспитывать не буду. На какие шиши, а? Мне двадцать три года, мне еле восстановили контракт, я не хочу гробить свою жизнь на его сына, не хочу и не буду. Пусть меня лишают прав, пусть забирают его в детский дом, пусть хоть на Луну отправляют, я хочу жить, понимаешь, мама, жить, а не кормить это чудо, – заплющила очi, вiдвернулася до вiкна.

– Но это не чудо, это твой сын. Не мой, не чей-то еще, он твой.

– Его отца убили, бизнеса нет, денег нет. Пусть страна его воспитает, все, я сказала, мама, я на него работать не буду, пока. – Вона вийшла з кiмнати, грюкнувши дверима. За кiлька хвилин почулося, як зачинилися вхiднi дверi. А коли сонце стало яскраво-червоним i висiло над небокраем, як великий мiдний п'ятак, у дверi подзвонили, вона вiдчинила й побачила свого онука, вiн був iй по пояс, у нього були зеленi очi й темно-русяве волосся, звали хлопчика Давид.