Нардепка

Мати в гвалт: «Чи ти, доцю, збехнулася? Який замуж у цю пору? Успiеш ще! Хоч би з рiк погуляйте, придивiться одне до другого! Та в тебе ж i спецiяльностi нема ще…» Милоська й слухать не хоче, гне свое: «Нашо менi думать про спецiальнiсть? Роботу й без бомажки найти не трудно, та й взагалi сiм’ю чоловiк повинен обеспечувати…» Батько, що сидiв на ослiнчику пiд грубкою, попихкуючи самокруткою у вiдпрочиненi дверцятка, всмiхнувсь скептично, сплюнув пiд ноги на жерстянку, кахикнув i проказав: «Ну да, цей якраз iз тих, що обеспечують! Голою срамотою блискати пiд плотом будеш, як на його заробок понадiешся!»

Як у воду дивився.

Та й не треба було йому нiякоi води, з одного позирку на «зятька» розкусив, що воно за птиця. Руки без мозолiв, бруду пiд нiгтями нема, очi – в сiрка нiби позиченi. Та й навiть чарку по-чоловiчому не п’е, цiдить i кривиться, як баба. А мова дурнувата чого варта! Що не скаже, то або невпопад, або впозаяк. Якесь осторобло, а не чоловiк…

Отож, як у воду батько зирив, та перечити не став: хоче йти за цього бевзя, хай iде, вiдтрутиш, а вона потiм клясти буде, слiзьми умиватись буде, що погубили ii щастя.

І матерi сказав: «Не влазь! Хай собi як знае…»

На осiнь весiлля справили.

Другого ж дня по гулянцi Милоська на кухню заревана вскочила: «Тату! Таточку! Вiн мене вдарив!» Який iнший батько, може, вхопив би що-небудь та й побiг би зятька вчити. Але не Милосьчин! Скрутив без поспiху цигарку, закурив.

– Чим? – питае. – Бебехом яким чи, бува, ложкою?

Милосьцi було не до того, щоб завважувати батькову iронiю.

– Кулаком! – та ще дужче в сльози, ще дужче.

– Ти диви! У нього, значить, i руки е? А я шось ранiш не примiтив. Ну шо ж, буде толк. Раз руки при ньому, то й робота для них якась мае знайтися. Хорошого дiла, може, й нi, а жонцi боки полатати – саме враз. Великого ума тут не треба, того, що е, якраз вмiру.

Милоська – до матерi на город.

– Доцiнько, шо це з тобою? – мати вiдкинула вбiк копаницю i, пiдбiгши навстрiч, ухопила Милоську за лiктi, зазирнула в розчервоненi очi доньчинi.

– Вiн мене набив!

– Хто? – сахнулась мати. – Тато? Та за шо?

– Який тато!.. Який тато!.. – затряслась Милоська. – Стьопка побив!

Руки материнi звисли обезсилено, як ото рукави маринатки на вiшаку.

– Як це так? – пролепетiла. – День по весiллю i вже? А ходiм-но!

В очах материних запалала войовничiсть.

– От я йому!..

Милоська злякалась. Бачила, що мати не на жарт розiйшлася.