Царівна Нефрета

У кожному звою, що оперезував ii тiло, знаходився один талiсман, як товариш подорожi у царство тiней. Святi амулети, виробленi рукою досвiдчених майстрiв, були iз смарагдiв, аметистiв, гранатiв, аквамарин, агатiв, яспiсiв, ляпiслязулi, обсiдiянiв, офiолiтiв, гематитiв, туркусiв, бурштинiв, коралiв, малахiтiв, перел i золота.

Тут були жуки – символи вiдродин i життя, що твориться, бо нове життя повстае з закопаноi в землю кулi, яку вони сунуть поперед себе i що мiстить у собi яйце. Тут були малi колюмни як символи постiйности та яструби як ознаки сили божоi матери Ізиди.

Тут були скипетри з папiрусiв, що зображували силу вiчноi молодости, соколи з людськими головами – символи з’единеноi душi та мумii, жаби як знак воскресення i нестримного життевого гону i музичний iнструмент, що вiдповiдав iменню покiйноi як символ щасливого припадку. Нарештi – людське око, що зображало здоров’я i сонце – символ вiчности.

Оцi та всякi iншi символи мали за цiль охороняти життя, допомагати воскресенню, творити разом iз перев’язками стiну, що мае стримати руiнницький наступ часу.

Нефрету загорнули в лантух, увесь покритий виривками iз книги «Про Появу перед Обличчям Свiтла». Досвiдченi руки сповивали ii обережно та нiжно тодi, як священик ознайомлений з цим обрядом нахилившись над Тою, що вiдходить, – нашiптував iй ради, як вона мае поводитись у своiй мандрiвцi.

Тепер прикрили ii останнiм лантухом з мiшкового полотна, зашили червоне полотно на ii плечах i затиснули стяжками.

Оцей сувiй не нагадував уже людського тiла.

«Іди своею далекою дорогою, Нефрето! Сатмi буде супроводити тебе, бо його iмення, вирiзане на амулетi, це ж вiн сам, той, що тебе кохае. Вiн разом iз тобою буде викликати твое серце, поки твое життя не вернеться до тебе, буде стукати як курча об шкаралущу яйця, поки твое серце не заб’еться пiд цим покривалом.

Серце мое, рiдне серце мое! Завдяки тобi я почав жити, о, серце.

Не дозволь, щоб мое iмення зiв’яло. Не дозволь, щоб брехня впала на моi слова перед могутнiм володарем – Аментi, Краiни Призахiдного Сонця.

Нiколи не втомляться моi уста носити твое iмення, Нефрето, кохана мого серця…»

Так шепотiв молитовно Сатмi.

Сiмдесят днiв приготовляли тiло Нефрети на далеку дорогу. Сiмдесят днiв працювали до виснаження мистцi, щоб вималювати грiб, викований у скелi, приготовлений фараоном для нього самого. Тепер вiн вiдступив його своiй улюбленицi, що йому молодому заступала сестру.