Царівна Нефрета

Суаамон iще бiльше захвилювався.

– Це неможливе. Я не можу цього зробити… Царiвна не через те вмерла.

– Отже ж ти знав про ii смерть?

Сатмi помiтив задоволений вигляд Суаамонового обличчя – такий суперечний iз загальною жалобою. Вiн пригадав частi вiдвiдини ворожбита в Іненiя i в ньому прокинулось пiдозрiння.

– Ти знав про все! Ти навiть сам цього хотiв! Говори! Я вб’ю тебе! – кричав Сатмi, сiпаючи ворожбита.

Суаамон схвилювався, але знав свою силу:

– Я допомiг убити Нефрету.

Суаамон ледве телiпався пiд ногами Сатмiя, що душив його i термосив ним.

Вiн готов був розiрвати його на куснi i розтрощити його череп. Одначе не зробив цього. Суаамон важко вiддихав i хотiв утiкати. Сатмi загородив йому дорогу:

– Ти зробиш, Суаамоне, те, що я тобi скажу. Або тiло царiвни буде непорушно свiже без бальзамування, або…

Суаамон, мовби хотiв звiльнитися з рук Сатмiя, вiдповiв:

– Ідемо.

Поява ворожбита в палатi наробила метушнi: всi його боялись i нiхто не сподiвався вiд нього нiчого доброго.

Вiн оглянув Нефрету i наказав повести себе до тоi кiмнати, де настигла ii смерть. Сатмi йшов за ним. У малiй кiмнатi було небагато предметiв, але кожний iз них вiддихав iндивiдуальнiстю Нефрети. Сатмi знав вiд неi i вiд Тутмоса, що вона замовляла навiть найменшу дурничку за власними вказiвками у мистцiв, якi виконували все до найменших подробиць пiсля нарад iз нею. Нахил до мистецтва вона дiстала у спадщинi по своему батьковi – еретичному королевi, мистцевi i поетовi Ехнатонi.

Суаамон оглянув нервово кiмнати. Вiн нахилився, мовби шукав чогось, натирав рукою долiвку i стискав пальцi. Коли вiн устав – пробував щось сховати у фалдах одягу.

Сатмi, що стежив за ворожбитом, ухопив його за руку i видер з неi якусь рiч. Це був талiсман iз зеленоi маси – символ життя. У талiсманi, надломанiм з одного боку, було вирiзане iмення Нефрети.

Суаамон придивлявся спокiйно, немов з трiюмфальною мiною – ото незбитий доказ, що мiй експеримент удався!

Сатмi повiрив тепер у правду повiр’я, що завдяки таемничим силам можна тiло зробити незалежним вiд розкладу смерти.

Хто сумнiвався у цьому, той не мав вiри. А вiн вiрив тепер твердо, що гарячою молитвою можна в божества виблагати, щоб воно оживило покiйника. Вiн повiрив, що тут треба буде тiльки особливоi жертви, i труп Нефрети наповниться життедайною мiццю – ii личко вкриеться рум’янцями, ii уста промовлять, ii нiс пiчне вiддихати.