Царівна Нефрета

Йому здалося, що очi старого вогкi i що довкола сухих уст заграв нiжний усмiх – зовсiм чужий такому обличчю. Потримавши слабо руку Сатмiя, Іненi випустив ii. Вiн притиснув худорлявi руки до грудей, що тяжко вiддихали, i тихо прошепотiв спустивши очi до землi:

– Читай далi.

Сатмi читав далi слова мудрости – виразно i поволi.

У коридорi святинi Сатмiя затримав Тутмос. Писар кивнув на когось. З-поза колюмни вийшов покiрно похилений чоловiк середнього вiку з видовженим обличчям. З-поза його уст було видко великi кiнськi зуби, начеб вiн увесь час усмiхався.

– Довiрений писар царiвни, – прошепотiв Тутмос, – вiн мае доручення до тебе.

– Княжна питаеться про твое здоров’я i чому ти позавчора не був у святинi. Вона питаеться далi, чи ти можеш пiсля заходу сонця прийти до фiртки саду при пiвнiчному мурi.

Сатмi вiдповiв, що прийде. Вiн навiть не помiтив, коли писар вiдiйшов, анi як Тутмос пiдiйшов до нього. Вiн не чув навiть того, про що питалися надутi губи Тутмоса з перекривленою на бiк головою.

– Найбiльший дар божества – хист складати вiршi. Царiвна – вибраниця божа. Нехай ii iмення живе вiчно. Вона – гарна: ii волосся чорнiше вiд овочу тернини, ii уста червонiшi вiд яспiсу.

Глибоко задумавшись, вiдвернувся Сатмi вiд Тутмоса. Писар зблиснув очима, притиснув руки до каблукуватого туловища i прошепотiв:

– Їi груди – два вiночки…

Сатмi чекав, поки Іненi, якого робочий день тягнувся вiд сходу до заходу сонця, не засне. Тодi вiн вийшов з кiмнати вчителя. Карлик, що останнiми часами поводився не так ворожо супроти Сатмiя, зайнятий недугою пана, не звернув на це уваги; вiн складав одяги i перебирав iх з комiчними мiнами.

Вийшовши зi святинi, Сатмi почув кроки i зупинився, як хтось, що мае нечисту совiсть. Вiн обiйшов огорожу королiвського саду i наблизився до малих дверцят. Кiлька секунд вiн вагався, споглядаючи раз на стежку, раз на дверцята, чи хтось не надходить. На дорозi не було нiкого. Скрипiт фiртки, що вiдчинилася зсередини, i Сатмi увiйшов. Хтось, кого вiн не мiг доглянути у темрявi, взяв його за руку i потягнув за собою.

За хвилину рука, що вела його, – лишила його самого i збоку з’явилася пара зовсiм iнших рук, що оповили його шию. Це була особа невеличка ростом. Сатмi нахилившись вiдчув близьке обличчя, вдихав близьке тiло, пiзнав яснi очi царiвни i почув свое iмення.