Царівна Нефрета

Чиi ж очi це могли бути?

«Ах, я виглянула з-поза дверей, бо мiй милий наближаеться до мене. Заки вiн надiйде, мiй зiр не може вiдорватись вiд землi, мое вухо заслухалось у його кроки. Бо мое кохання для нього – едине щастя мого серця».

– Так, мiй дорогий Райте, ще не запiзно. Я розумiю, що ви йдете за поривом, але правда повинна стояти вище.

– Пане професор, ви обiцяли менi показати рукопис.

Настала тиша, серед якоi було чути тiльки шелест паперу, судорожно зiбганого в пальцях Стакена.

– Чи така дрiбниця може вас справдi цiкавити?

Стакен пiднiсся з мiсця до папiрусу, який iмовiрно вже був приготовив на столi.

Пiднiс його до очей, переглянув, i його уста викривились зневажливо.

Райт мав вражiння, мовби цей лист мав його прiзвище на адресi, мовби той, хто писав його, був вороже настроений до адресата i мовби автора письма видавали в руки його ворога, передаючи цей лист у чужi руки.

– Ви обiцяли менi…

Стакен нахилився, мовби насолоджувався, що вмiе так поволi рухатися, i прочитав строфу:

– «Бажання, що наповняють мене, те, що ворушить моi груди, я довiряю своему серцю…» Що за нiсенiтницi! – Згорнув поволi папiрус i важив його в руках.

Райт стримав вiддих. – «А що, коли кiлькатисячолiтнiй поклик розсиплеться у попiл?»

Стакен пiднiс руку, а Райт простягнув свою, щоб узяти знехтувану ним дорогоцiннiсть. Над долонями, що наче благали, Стакен пiднiс руку ще вище. Вiн пiднiс звиток до свiтла, полум’я охопило його i заблисло. Райт зiрвався на ноги i схопив Стакена за плече.

Але вже було запiзно: з папiрусу, що знявся димом, упали на стiл спопелiлi останки. Видко ще було на них поодинокi знаки, як останнi судороги покiйника, як останне прощання.

– Чому ви це зробили? – спитав Райт тихо.

– Я не мiг би вибачити собi нiколи, якби я чим-небудь пiдтримав вашу втечу перед правдою.

Вiн показав на кам’яну посудину, якоi покришка була головою шакала:

– Там е попiл. Багато рукописiв зустрiла така сама доля. Нiхто не зробить менi докору, що те, що повинно було розсипатися у порох з померлими, я не зберiг для живих.

Райт мовчав. Останки папiрусу покривали стiл, як листки цвинтарного вiнка – нагадували про неповерненнiсть того, що минуло.

– Ви помиляетесь, пане професор, i я докажу це вам не тут i не тепер, а у своiй книжцi.

– Ще нова книжка?

– Так, книжка про радiсть i про життя. Про те, чого ви не розумiете i чого нiколи не зрозумiете.

– Це ж визов.

– Так, визов, коли хочете.

– Бережiться, Райте.