Біда бабі Палажці Солов’їсі

Довго мiркувала баба i, нарештi, надумалась. Раз якось, як син i невiстка пiшли на роботу в поле, баба витягла спiдсподу духовницю, перекинула свою скриню на колiщатах, прибила цвяшками духовницю до дна в куточку, а поверх бомаги прибила ще й тоненьку дощечку так, щоб духовницi було не видно.

Вдарила вона три поклони перед образами, помолилась богу, перехрестила духовницю i знов перевернула скриню й поставила на мiсце. Вона важко зiтхнула, згадавши свого Соловейка, стала перед образами, помолилась богу за його душу; i в неi на душi стало легко й спокiйно, бо думала, що дiтям i в голову не прийде шукать духовницi десь пiд дном скринi.

Старий Соловейко вмер в пилипiвку, а як настала весна, Палажка почала всiм правувать в хазяйствi, як i було переднiшс за живоття старого Соловейка.

– Ото, сину, батько записав в духовницi, щоб наш город був сукупний, а половина поля була моя, доки й мого живоття. Ори ж, сину, свою частку й мою, але хлiб на моiй частцi я зберу сама, бо то мое добро.

– Навiщо, мамо, здалась вам ота морока? Ви вже старi, не здужатимете зiбрать хлiб з поля.

Нехай буде наш город сукупний, i поле сукупне. Ми вам не боронитимемо хлiб iсти, – сказав син пiдлесливим голосом.

– Ще б пак боронили iсти хлiб, коли вiн мiй, а не ваш. Ти викосиш мое жито й пшеницю, а я таки здужатиму й сама згребти й в полукiпки скласти. Там же того хлiба жменя, а не цiлi лани! Або, коли хочеш, то я одберу свою частку зерном та й держатиму в коморi свою пашню окроми од вашоi.

Ти ж бачиш, що в мене своi кури й гуси. Треба ж iх чимсь годувать, щоб було що й продати, й грошi на смерть зiбрать. А про город батько сказав, щоб був сукупний.

– Адже ж, мамо, в других людей матерi-удови не одрiзняються од дiтей, i в iх усе сукупне: i город, i поле, й пашня, – обiзвалась невiстка.

– То, бач, у других людей, а в нас воно може вийти iнакше. В других людей сини й дочки iншi, а в нас сини й невiстки iншi, не такi, як у людей. В батька ще й ноги не захололи, а ви вже й настовбурчились проти мене.

Робiть лишень так, як я звелю, а не правуйте самi в моiй господi, – одказала Палажка вже сердитим голосом.

Син замовк. Оришка надула губи. Але вони мусили кориться старiй. Настали жнива. Мати зiбрала свiй хлiб, зараз загадала змолотить, одвернула половину пашнi й зсипала в коморi окроми, в опрiчний засiк, ще й назначила потаемно од iх вуглем смужку на стiнi засiка, доки було пашнi, щоб син або невiстка не брали пашнi з ii засiка.