Контрольний укол

Вiд чого це залежить? Вiд органiзму, вiд природи, вiд Бога? Як хочеш, так i розумiй. Наше завдання – виштовхнути хворого з ями хвороби, а далi органiзм повинен справлятися сам. Ось ти обурений смертю як фактом. Так роби все можливе, щоб уникнути ii. На те ти й лiкар.

Усе так. І мають рацiю, напевно, моi колеги, але щось бентежило мене в усiй цiй iсторii. Перед очима стояло напружене обличчя покiйноi нинi Вiри Сергiiвни та ii погляд, що благав мене про захист.

«Треба буде переговорити з ii донькою! – промайнула розумна думка.

 – Та й до палати № 12а уважнiше придивитися».

Я вiдразу заспокоiвся i вiдчув себе упевнено. Зi мною завжди так бувае, коли я знаю, що конкретно треба робити.

* * *

Дiзнатися номер телефону дочки Пономаренко взагалi-то не склало великих труднощiв, адже вони жили разом. На мiй дзвiнок вiдповiв утомлений, а вiрнiше – знесилений голос:

– Так.

– Це квартира Пономаренко?

– Що? А, так.

– А можна покликати до телефону дочку Пономаренко Вiри Сергiiвни?

– Це я.

– Вибачте, будь ласка, я – Василь Васильович, лiкар.

У нашому вiддiленнi лiкувалася Ваша мама. Менi потрiбно поговорити з Вами.

– Говорiть.

– Нi, не по телефону. Може, зустрiнемося з Вами де-небудь? Це дуже важливо.

– Важливо? Їi вже немае, тому все iнше не важливе.

– Ось iз цього приводу я б i хотiв з Вами поговорити.

Вона зробила довгу паузу. Я ii розумiв i мовчки спiвчував.

– Ну, добре, – нарештi вимовила вона, – менi о сiмнадцятiй годинi сина забирати з садочка, зустрiнемося за пiвгодини бiля магазину «Каштан», там лавки е.

Знаете, де це?

– Так, звичайно.

– А як я Вас упiзнаю?

Тут черга робити паузу настала за мною, тому що найвидатнiшою моею рисою, тобто такою, яка помiтно видаеться, були, безумовно, вуха.

– Ну, я високий, в окулярах, – пустився я манiвцями, – буду у свiтлих джинсах, з дипломатом.

– Гаразд, тодi до зустрiчi.

До «Каштана» я дiстався швидко, хвилин за двадцять, якраз пiдвернулася попутна маршрутка, але жiнка мене вже очiкувала сидячи на лавцi.

Що це саме вона, я навiть не сумнiвався. Така ж щупленька, як i в матерi, фiгурка. На нiй було темне щiльне плаття, попри досить-таки теплий серпень, а на головi – чорна хустка. Коли я пiдiйшов, вона пiднялася.

– Ви – Василь Васильович?

– Так, а Вас як звуть?

– Нiна.

– А по батьковi, вибачте?

Вона подивилася на мене i, мабуть, зрозумiвши, що незважаючи на мою лiкарську посаду, я все-таки досить молодий, додала:

– Іванiвна.

Ми сiли.