У сутінках часу

Вiрнiше, це вона сварилася. Я жартами вiд неi вiдбутися намагався, а частiше – просто вiдмовчувався. Та згодом мене заiло. «Не вчили мене батьки хабарi брати! Тому я цього й робити не буду!» Сказав, як вiдрубав. А потiм ще й роботу змiнив. Щоб у неi бажання до дармових грошей вiдбити. Пiшов туди, де хабарiв нiхто не дае. На спiльне пiдприемство заступником головного бухгалтера.

Зарплатня у мене тодi значно бiльшою стала. Та Ельвiру це вже явно не влаштовувало. Як той кiнь, що закусив вудила i несеться кудись, не розбираючи дороги, так i дружина моя не захотiла змиритися з такою моею самостiйнiстю.

От i знайшла вона собi якогось доктора-вискочку, який хабарницьку нивку добре знав, та пiшла разом з ним, не сiявши, жати. Ну, й Бог iй суддя. Я ж пiсля того квартиру у мiстi продав i перебрався у стару батькiвську хату, у передмiстя. От так i живу тут тепер сам.

У принципi, для мене не проблема i вечерю для друга якусь нехитру зготувати. Але чим цього факра пригощати? Я ж нi найменшого уявлення не маю про те, чим вони харчуються…

– А ти не переймайся, – пiдморгнув мiнi мiй зелений гiсть.

 – Органи травлення у нас майже однаковi. Що ти iсти будеш, то й менi не завадить.

Ну, це вже зовсiм iнша справа! Насмажив яець на салi з цибулею, банку шпротiв вiдкрив, та ще грибочкiв маринованих на тарiлку насипав. От i вечеря готова!

– А ти, виходить, i думки читати вмiеш? – запитую свого гостя, не перестаючи дивуватися його здiбностям.

– А це не так вже й складно, – вiдповiдае вiн. – Захочеш, то й ти навчишся.

– Ну, тодi, давай, до столу! Як у нас кажуть: чим багатi, тим i радi.

Зважаючи на зрiст свого гостя, я завбачливо поставив вечерю на журнальному столику, а самому факровi свое рибальське крiселко запропонував. Щоб йому зручно було. От тiльки що з виделкою робити – не знаю. Завелика вона для нього. А маленькоi у мене й не було нiколи.

Гiсть мiй в одну мить цю проблему вирiшив. Тiльки глянув на виделку, вона враз i поменшала.

– Ти не переживай, – говорить менi. – Я потiм ii знову збiльшу.

– От цього вже робити не потрiбно, – вiдповiдаю йому. – Поки ти мiй гiсть, то й будеш нею користуватися. Ще й ложку та нiж собi зменшиш. А захочеш додому повернутися, то у мене хоч така згадка про тебе залишиться.

– Як бажаеш, – посмiхнувся зеленолиций. – Та перш нiж за стiл сiдати, давай хоч познайомимось по-справжньому. А то менi навiть незручно якось. Про тебе я вже багато чого знаю. А тобi вiдомо тiльки те, що я факр i виходець з iншого свiту.