Невеличка драма

Тут вiн познайомився з Ірен, яка йому сподобалась i вiдразу видалася вiдповiдною на ролю серйозноi, розумноi i привабливоi дружини. Вона вiдповiла йому мовчазною згодою, i вiдтодi Юрiй Олександрович вiдчув величезне полегшення. Тепер вiн мав що вiдповiсти своiм розбурканим чуттям, i вони, як це часто з людськими чуттями бувае, ускромились вiд поважноi перспективи майбутнього заспокоення.

– Вона справдi цiкава, – подумав вiн, дивлячись крiзь звоi тютюнового диму на освiтлений профiль Ірен. – Добре було б зараз пiдiйти i так обiйняти ii! Але тодi треба було б говорити про одруження… Вiдкладiмо.

– Ви ще не заснули? – спитала музикантка.

– Заснути! Та я зачарований вашим виконанням, Ірен!

Вона заграла ще Мендельсона й Чайковського, яких Славенко не вiдрiзняв, потiм обернулась до нього й спитала:

– Ви ще маете час?

– На жаль, ще маю тiльки п’ять хвилин, – вiдповiв Славенко, глянувши на годинника.

– То симфонiю Грiга, яку я вивчила, заграю вам iншим разом, – сказала Ірен, сiдаючи коло нього.

– Я цiлком з неi вдоволений, – сказав молодий учений. – Чергова серiя спроб кiнчаеться цими днями. Вона трохи затрималась через невстаткованiсть нашоi лабораторii. Наступну серiю, безпосередньо з попередньою зв’язану, гадаю розпочати зразу ж. По тiм того, Ірен, я збираюсь зробити перерву, хочу влаштувати деякi важливi особистi справи.

– А ця нова серiя довго триватиме?

– Максимум пiвроку.

– Я не буду вас затримувати, Юрiю Олександровичу, хоч, ви знаете, ваше товариство менi дуже приемне, – сказала Ірен, пiдводячись.

– Як i ваше менi, – вiдповiв Славенко. – Але наука, Ірен, сувора. Щоб опанувати ii, треба стати ii рабом, треба вiддати iй ввесь час i всi думки. Задля неi доводиться раз у раз поступатися собою. Помиляеться той, що шукае золотоi середини мiж наукою й собою: той здрiбнюе себе, не збагачуючи й науки.

– Якщо час не терпить, то ви можете й не заходити до нас так часто, – тепло сказала Ірен. – Не почувайте над собою цього обов’язку.

– Я високо цiню вашу увагу до себе, – сказав Славенко, цiлуючи iй руку на прощання. – Повiрте, Ірен, вiдколи ми познайомились, я вiдчув себе мiцнiшим у працi… до мене вернувся спокiй, що мене був покинув. Ви зробились моiм добрим генiем… якого я нiзащо не хочу втратити.

Коли вiн пiшов, до вiтальнi тихо вступила Марiя Миколаiвна.

– Вiн знову нiчого не сказав тобi? – сумовито спитала мати.