Невеличка драма

Цих пiонерiв я щиро вiтаю, бо тiльки спорт i наука можуть вiдродити людськiсть… Моi зауваження про мистецтво, – додав вiн, – можуть видатись надто загальними, бо грунтуються на уривкових вiдомостях, але вони цiлком випливають з моеi концепцii новоi людини й зверхньоi ролi розуму за нашоi доби. Звернiть увагу на наше прагнення зорганiзувати час, зорганiзувати вiдпочинок, роботу – i примат розуму в нашiй психологii стане вам цiлком очевидний. Рацiоналiзацiя – не тiльки виробництва, але й цiлого життя – це е високе гасло нашоi доби.

В цьому розумiннi ми йдемо за заповiтами Великоi Французькоi революцii, ступаемо в слiди великого Робесп’ера, що над гiльйотиною пiднiс культ богинi розуму. Звичайно, ми вiдмовляемось вiд смiшних зовнiшнiх атрибутiв цього культу, ми занадто вже виросли для цього, але Робесп’ерова спроба, хай навiть проти нашого розгону дитяча, становить… Як це? Ви маете допомогти менi поетично висловитись, – раптом звернувсь вiн, посмiхаючись, до молодоi господинi. – Я хотiв ужити тут музичного термiну, яким означають вступ до опери…

– Увертюра, – сказала Ірен.

– Дуже дякую! Отже, становить увертюру до великоi опери розуму!.. Оце тi мiркування, що примиряють мене з невигодами нашого життя, якi походять здебiльшого вiд консервативностi нашоi психiки.

– Та ми всi вже чудово примирились, – сказав професор.

– А я не примирюсь! Не можу! – скрикнула Марiя Миколаiвна, згадавши синiв, яких загибель вона призвичаiлась ставити на карб бiльшовизмовi, дарма що один з них полiг на iмперiалiстичнiй вiйнi.

– Ти надто нервова, мамо, – холодно промовила Ірен.

У цю мить на дверях з’явилась Пелагея.

– Там по вас, Степане Григоровичу, приiхали, – сказала вона.

– Так, так! – скрикнув професор. – Я й забув, у мене консилiум о восьмiй… Ви бачите, я навiть чаю не напився… Іду, iду, – крикнув вiн Пелагеi. – Чудово… Марусю, – звернувся вiн до дружини, – наготуй менi, знаеш, лiтературу про шлунковi хвороби й торiшнi моi записки пiдбери… завтра лекцiя…

– У вас незрiвняна дружина, – сказав Юрiй Олександрович, прощаючись iз ним.

– Вона й лекцiю за мене прочитае, чудова! Іду, iду, – крикнув ще раз професор i вибiг, чи, певнiше, викотився з кiмнати, бо куценький був i товстий.

– Жiнка повинна бути помiчником своему чоловiковi. Так мене виховано, i так я виховувала…

– Мамо, пiди доглянь, щоб батько не забув чого, – сказала Ірен.

– Хочете ще чаю, Юрiю Олександровичу? – спитала Ірен, коли вони лишились на самотi.