Невеличка драма

Зрiст людностi й обмеженiсть ресурсiв нашоi планети – оцi два чинники об’ективно ведуть нас до перемоги розуму, чи, як кажуть тепер, до комунiзму…

– Степане Григоровичу, хоч би гостя посоромився! – скрикнула стара професорова.

Славетний терапевт, що до нього лiкуватись iздили з усього Союзу, в нападi безпосередньоi радостi влучив дружинi хлiбною кулькою просто в нiс.

– Ха, ха, ха! – засмiявся вiн. – Ірусько, серденько, цукру менi!

– Так iз вас завзятий комунiст? – лагiдно запитала Ірен, подаючи цукор.

– Атож, – вiдповiв Славенко, – я почуваю себе цiлком пристосованим до життя в комунiстичнiй громадi. На жаль, це справа дуже далекого майбутнього, хоч подих його вже зараз почуваеться. Передусiм до розумових iнтересiв покликано широкi маси, якi жили досi нiкчемним тваринним побутом; науку звiльнено вiд усяких iдеалiстичних забобонiв, поставлено iй виразну й високу мету – безпосередньо служити людям у боротьбi з природою. Вiд цього, правда, потерпiли деякi псевдонауки, як от iсторiя лiтератури й iншi, до неi подiбнi, якi зведено на другорядну ролю супроти точних наук, що творять реальнi й пожиточнi цiнностi.

– Атож, тут маемо трохи рiзнi смаки, – посмiхнулась Ірен.

– Але Ірен не так багато й читае, – зауважила мати.

– Я це цiлком розумiю i, коли хочете, виправдую, – сказав Славенко.

– А лiтератори нашi пищать, – сказав професор, беручи улюблене тiстечко «наполеон». – У мене лiкуеться один вiд виразки шлунковоi, чудовий хлопець, так каже, що заiдае iх… якесь замовлення заiдае…

– Причина розпачу, що охопив, скiльки вiдомо менi, найкращих представникiв лiтератури, – сказав Славенко, – полягае в тому, що лiтература й мистецтво взагалi не спроможнi вже своiми способами виконувати соцiальне замовлення…

– Атож, вiн так i сказав: соцiальне замовлення! – скрикнув професор.

– Соцiальне замовлення, тобто вiдбивати дух нашоi доби, – провадив Славенко, злегка вклонившися професоровi. – Його може виконати тiльки наука. Зрештою, мистецтво повстало, як наслiдок нерозумiння природи й життя; це нерозумiння митець переносить, не розв’язуючи, в художнiй твiр, дiстаючи в цьому iлюзорне заспокоення, якого зазнають i тi, хто в тiй чи тiй формi цей твiр сприймае.