Невеличка драма

Пригоди вплинули на неi позитивно, вони розвинули ii й усталили, а разом з тим вона й репутацii своеi не втратила, бо мати зумiла зберегти доччину таемницю, прикривши ii правдоподiбною версiею про гостювання в тiтки аж у Сибiру, де, казала вона, не почувалось голоду й молодiй дiвчинi безпечнiше було прожити лихолiття. Ірен дуже легко могла пiдтримувати цю казку, бо хвилi постачання носили ii i по Сибiру. Навiть батько ii, професор, якого мати на поводку водила, не мiг би точно вiдповiсти, що саме було цi три роки з його любою Ірою.

А в iнтимних розмовах з матiр’ю вся ця iсторiя фiгурувала пiд делiкатною назвою «першого замiжжя».

По тiм того ще одна пригода трапилася Ірен, але про неi й сама мати тiльки невиразно могла здогадуватись. У кiмнатi, що тепер призначалась Юрiевi Олександровичу Славенку, жив рокiв зо два тому якийсь медик-студент. Згодом вiн вибрався.

Тим часом професор Маркевич вiдпустив останнього хворого, скинув халата й востанне вимив руки. Потiм узяв зi столу слухову трубку, машинально поклав ii в жилетну кишеню, лишивши розкидом на столi шматки паперу, картки, де записував хворих, та з пiвдесятка олiвцiв, якими писав рецепти, i пiдiйшов до шереги украiнлiсiвських засклених шаф, що стояли з книжками попiд стiною.

Тут вiн постояв iз хвилину, замислившись, але зрештою махнув рукою i весело вийшов з кабiнету.

У передвiтальнi покоiвка пiдтирала пiсля пацiентiв пiдлогу, i професор, iдучи, озвався до неi:

– Ну що, кiнчили, Пелагее? Чудово!

В iдальнi вже кипiв i булькав самовар.

Ірен вийшла зi своеi кiмнати i розставляла на столi чайне накриття, бо за звичаем професорського дому вечiрнiй час був у обов’язках молодоi господинi.

– Добривечiр, моi любi! – сказав професор, сяючи. – Моi хорошi! Як ся маемо, га? Чудово, чудово!

Вiн поцiлував руку дружинi, що поцiлувала його в голову, i навпаки – руку йому поцiлувала дочка, а вiн ii в скроню. Це теж був обов’язковий ритуал, що повторювався щоразу, вранцi й увечерi, коли професор з’являвся в родинному колi.

Але вiн ще пригорнув дочку до себе й знову захоплено спитав:

– Як ся маемо, Ірусю? Мое ти серденько! О, ти виглядаеш чудово!

Старший син його загинув ще на iмперiалiстичнiй вiйнi, другий син, захопившись iдеею поновлення Росii, був забитий пiд Киевом 1919 року, i тепер дочка лишилась единим нащадком професора, единою метою його батькiвського захоплення.

– Дякую, тату, – вiдповiла Ірен.

– Ну, чаю, чаю! – скрикнув професор.