На лезі радості

Маринцi в березнi виповнилося чотири, та, здаеться, з часом я прив’язуюся до чоловiка все мiцнiше. З ним так затишно, вiн такий надiйний…

– Тьох-тьох-тьох… – зриваеться зi старого береста, що лiтуе край городу, летить-розсипаеться над подвiр’ям.

Зриваемося й ми iз Сашком, лiтаемо, крутимось – пораемося. Хоч i самi живемо, без батькiв, але порося тримаемо, кролiв, гусей табунець, а ще: качата, курчата – дрiбноти й малечi рiзноi повен двiр. Понагодовувати треба всiх досита зранку i на день понасипати, бо на обiд ми не приходимо.

Сашковi завжди нiколи. Вiн у мене мiлiцiонер, i не простий, а начальник карного розшуку. А я медсестрою в хiрургii працюю. Сьогоднi моя змiна з восьмоi ранку до восьмоi вечора.

Чоловiк на ходу вихоплюе з моiх рук цеберку, обпiкае гарячим поглядом. Хочу хоч на мить притиснутись до його шоколадноi руки, та стримуюсь… От чомусь завжди менi його не вистачае, навiть тодi, коли помiж нас i соломинку не втиснеш… Чи навiть сама не знаю, чого менi не вистачае…

Зготувала снiданок, скинула фартушок i навшпиньки заходжу до спальнi.

У пахучих напiвсутiнках розкидало на постелi ручки мое маля, наприндило припухлi губенята, сопе… Так шкода ii будити, по собi знаю – вранiшнiй сон найсолодший. Але ж iще треба встигнути зiбрати ii й вiдвезти до мами аж на другий кiнець мiстечка: нехай ще порозкошуе до наступного лiта, а вже за рiк до школи вiддамо до дитсадочка. Притуляюсь губами до шовковоi щiчки:

– Маринонько, вiдкривай вiченьки. Вже Мурчик прокинувся, умиваеться он…

Маринка прижмурюе повiки, випростуе рученята, рвучко схоплюеться, обвивае ними мене за шию, туркотливо смiеться у вухо.

Жайвороночок мiй… У Сашка вдалася.

За пiвгодини вже й поснiдали. Виiжджаемо з двору на своiх «конях»: Сашко на мотоциклi, а ми з Маринкою – на велосипедi.

2

Мiстечко наше невелике, хоч i райцентр. Розкинулося воно бiлими хатками в пологiй зеленiй долинi, немов у чашi.

З одного боку шепочеться колосками та городиною поле, з iншого величаеться тiнявий лiс. На заходi посмiхаеться аж до самоi Десни ясними очима озер смарагдовий луг.

А на пiвночi, пiд самим мiстечком, тихо плещеться помiж осокою вкрита ряскою вузенька рiчечка, озиваеться до людей веселим кумканням та завзятим гелготiнням.

А що садiв у нас… І хат не видно за деревами. А iз-за низеньких штахетникiв приязно вiтаються до перехожих левкоi, ромашки, назабудки, фiалки, пiвонii, нагiдки, лiлеi – i не перелiчиш всього того рiзнобарв’я, яким причепурили господинi своi обiйстя.