Золоті копита

А, може, вона спочатку випила те зiлля, що знешкодить сонне зiлля? Та чого вiн, власне, ламае собi голову i плутаеться у павутиннi пiдозри, мов необачна муха? Вона ж чаклунка, та ще й чорна! Хоча, хоча, а що вона, власне, йому поганого зробила?.. Нi, нема чого дурне вигадувати – вона йому весь час допомагала. Хоча не хто iнший, а саме вiн забрав ii в рабство… Бо що тодi було?.. Вискочили вони на п'яти прудких гостроносих шебеках аж за Геркулесовi Стовпи в океан. І бiля самоi Африки прихопили пiсля короткого i запеклого бою португальський галеон.

Товарiв захопили цiлу гору, монет, срiбних i золотих – кiлька скринь!.. Та ще сотнi пiвтори чорних у трюмi. Тiльки вона не була разом з усiма рабами. Здибались вони в димовому чадi камбузу. Його туди понесло через усi палуби й вузькi люки i стрiмкi сходинки шалене бажання знайти хоч шматочок солонини чи сала… Це вже скiльки рокiв вiн не iв хоч якогось там сала, чи шинки?!. Поки вся бусурманська братiя рватиме здобич i дiлитиме, вiн хоч поласуе по-людському сухарями i свининою. У хмарах диму, в примарному червоному свiтлi вiдкритоi печi стрибали двi примари. Одна постать велика, чорна. Здоровило-негр щосили вимахував абордажною шаблею. Крушив стiни, полицi, розбивав на друзки посуд i нiвечив начиння кухарське, але поцiлити свою жертву не мiг. «Стiй! Стiй, чортова душо!» – заволав вiн, вступаючи в камбуз. Вона на якусь мить, зовсiм на якись невловимий момент затнулась. І здоровило-негр таки дiстав ii гаком абордажноi шаблi по грудях. Затрiщала сукня. Оголилась ii пазуха. І по чорнiй шкiрi простяглась свiтлорожева смуга рани. Не встиг вiн i клiпнути оком, як смуга заструменiла кров'ю. Одним ударом кольчужноi рукавицi в потилицю вiн завалив негра на пiдлогу. А пiдлога була засипана погаслими i жеврiючими шматочками вугiлля. У присмерку то тут, то там спалахували блакитнi вогники i звивались в гору над ними тонкi цiвки бiлого чадного диму. Для певностi вiн щосили п'ятою вжучив лежачого пiд здухвину. Той гикнув i захарчав. Ще раз вгатив ногою у пахвину. Пiсля цього удару не було чутно й дихання. А тодi вже ступив до пораненоi негритянки, Але вона виставила вперед руку зi свiтлою, наче сiрою долонею, мовляв: «Не пiдходь. Я сама впораюсь!» Лiвою рукою, довжелезними тонкими пальцями вона стягувала роздертий золотавий шовк, щоб прикрити груди. По ii обличчю побачив, що вона не стидаеться, а хоче щось сховати, «Що воно там таке? «– вiн блискавично схопив i вiдвiв на боки ii руки.