Вікна застиглого часу

Вiкна застиглого часу

Юрiй Павлович Винничук

«Вiкна застиглого часу» (2001) – це одна з найкращих книг Юрiя Винничука, вона мае велику популярнiсть серед читачiв, зазнала декiлькох перевидань в Украiнi й перекладена англiйською мовою. Подii в нiй розгортаються у невеликому Станiславi другоi половини минулого столiття, коли автор був ще дитиною. Люди, якi живуть у цьому невеликому мiстечку, добре знають одне одного, i кожен з них мае свою iсторiю. От тiльки не завжди зрозумiло, де в цих iсторiях зникае реальнiсть i з’являеться фантастика, де дiйснiсть перетiкае в казку.

Свiт уяви еднае правду i вигадку, однак все складне i незрозумiле автор витлумачуе по-дитячому просто, бо всi учасники цих iсторiй йому дуже добре знайомi, i немае нiчого дивного в тому, що вiдьми та чарiвницi – це звичайнi сусiдки. Магiчний реалiзм по-украiнськi, замiшаний на легендах, фольклорi, свiт мальовничих видiнь, барвиста, соковита мова оповiдань, що ввiйшли до цiеi книжки, не залишають байдужими читачiв, вражаючи своею правдивiстю i одночасно прозорою наiвнiстю.

Юрiй Павлович Винничук

Вiкна застиглого часу

Вiкна застиглого часу

Вiкна застиглого часу

Я прийшов сюди i став серед хитросплетiння вулиць, серед навали людей, дерев i будинкiв, щоб ворожити ii iменем.

Я простягаю руку, проказую тричi:

– Ілаялi! Ілаялi! Ілаялi! – i люди перетворюються на шашiль, починають пiдточувати дерева, i дерева падають i не знають причини.

Зi мною коiться щось дивне: щоранку, прокинувшись вiд сну, я вiдчуваю себе росою, i як роса затьмарюе своею вродою квiти i трави, так от i я затьмарюю все живе i цю землю.

Плачте, бо коли сонце зупиниться над головою – роса зникне!

Я боюся сонця, часом виходжу серед ночi в сад i довго вдивляюся в холодне небо. Менi увесь час здаеться, нiби воно хоче менi щось пригадати чи пояснити. Пильно вслухаюся в тишу нiчного неба i ловлю окремi слова, уривки речень. Зовсiм недавно я почав iх записувати. І раптом зрозумiв – воно розповiдае менi про мене, розповiдае те, що я давно забув.

А вчора я знову вийшов у сад, вслухався i нiчого не почув. Вилiз на найвищу яблуню, щоби лiпше чути, але небо мовчало. Просидiв на гiлках всеньку нiч, не зводячи з неба очей, i зiйшло сонце, i вдарило менi променями в лице, i я побачив, що я вже не роса, а такий, як i всi, а може, вдесятеро гiрший, i коли в мене хтось кинув каменем, я пiдняв камiнь i поцiлував його.

1

У дитинствi кожноi людини був сад – власний або чужий.