Вікна застиглого часу

 – Славцьо до Калуша перебрався… Певно до Мироська.

– Або й до Мироська, – погодилася тета Олiмпiя. – Вiн вже дiдо став. Не чула? Мае внучку.

– Диви-диви, як то час минае. Ше недавно казав, жи вiн ся Мивосько називае, а нинi вже внукiв бавить. Але чому я про то ще не чула?

– А я тобi забула сказати, що бачила Гафiйку, а вона говорила з Лiсовською, а та iй сказала, що пан Кужеля одного разу здибав свого кума, котрий з Мироськом працюе, i той йому вповiв, що у Мироська внучка.

Я зиркнув на годинника й пiдвiвся з канапи.

– О, ти вже йдеш? – здивувалася тета Олiмпiя.

– Так… Мама просила, щоб я не затримувався.

– Може, ти з нами пообiдаеш?

– Ой, ти не доказав! – схаменулася тета Люцiя. – Ти не доказав, чи Сяня викорчувала той кущ, чи…

– Ну що ти, Люцiйко! Як можна? Їi заболiло в грудях!

– І справдi! Яка ж я… То як вона чуеться, дитинко? Бо викорчуваний кущ може всохнути, його треба знову прикопати…

– От бачиш, яка ти – все про агрест та про агрест, – дорiкнула тета Олiмпiя.

– Тому я й питаю, як вона чуеться.

– Їй стало погано, – ледве вдалося менi вклинитися у iхню розмову. – І вона… вона… – тут у мене потекли сльози.

– Ой, коханий! – вигукнула тета Люцiя. – Та не плач! Бог iз ним, з тим кущем! Велика бiда! Іншим разом викорчуете. Нам не спiшно, правда, Олiмпцю?

– Певно, що так. Не переживай. І заходь до нас частiше. Передай привiт усiй родинi. А бабцi скажи, що ми ii обов’язково провiдаемо.

– Так-так, – пiдхопила тета Люцiя, проводжаючи мене до дверей. – Ми обов’язково, чуеш, обов’язково навiдаемося.

– І самi той кущ заберемо.

– Передай Сянi, що ми живi i здоровi. Скажи, що ми ii цiлуемо.

– Ми принесемо iй порiчкове варення.

– Так-так, це чудове варення. За рiдкiсним переписом.

– Ой, Люцiйко, а ти дала з собою хлопчиковi наших тiстечок?

– Наша Сяня! Хто б подумав – сама пiшла корчувати агрест!

– Люцiйко, тре було йому тiстечок дати.

– І передай, щоб вона пила глiд! Це дуже помагае!

Останнi слова догнали мене, коли я вже зачиняв хвiртку. Я помахав iм рукою, а вони ще довго стояли на порозi, теж менi махаючи руками i посилаючи повiтрянi цiлунки.

Я нiколи не забуду наших милих тiтоньок i шкодуватиму, що замало з’iв мигдалевих тiстечок, але що було робити – я квапився, бо мусив ще забiгти до стрийка, щоб i його повiдомити про смерть бабусi.