Сестри крові

Я думала, якщо коли-небудь повернуся до Львова, то однаково вже буде пiзно, кожен наступний день, який мене вiддiляе вiд нашоi останньоi зустрiчi, водночас, мабуть, зближуе його з Рутою. Що довше я буду валандатися морями й океанами, все менше шансiв у мене зустрiти його вiльного й такого ж закоханого.

Хтось примостився бiля мене. Я обернулася i побачила Марка Проклятого. Вiн поклав собi мiж ногами лантуха, вийняв з-за пазухи буханець, шмат заплiснявiлоi ковбаси з iспанського галеону та став вечеряти, запиваючи ромом.

Обое ми мовчали. Врештi за кiлька хвилин вiн озвався:

– Бодай би ту ковбасу вони й на тiм свiтi жерли. Тверда, як колiно староi вiдьми, та ще й плiснява.

– Зате така ковбаса навiть влiтку не псуеться, а плiснява природна й нешкiдлива. – сказала я. – Є певнiсть, що живiт не розболиться. Кажу вам, як лiкар.

– Ну-ну, ото думаю, щоб тiльки зуби не поламать.

– А ви ii крайте тоненькими скибочками.

– Ба й справдi! – втiшився вiн. – Як же се я не здогадався? – Вiн вийняв ножа, поклав ковбасу на дощину i, вiдрiзаючи по плястерковi, iв та задоволено усмiхався.

– Може, й тебе пригостити?

– Дякую, я вже повечеряв.

– Ххе… – знову заусмiхався вiн, хитаючи головою. – А лепсько ти ото шпадою! Як блискавкою, далебi! І де в тебе стiльки сприту? Ти ж iще хлопчак.

– Та й ви ж не старий.

– Я? Хе-хе! Знав би ти, скiльки менi лiт! Я, братчику, й лiк забув. А попереду ще блукання та блукання без кiнця i краю. Без смертi, без хворiб, без рiдноi душi й стрiхи над головою.

– То на вас таке прокляття? Я чув, що ви забили матiр свою i сестру.

– Забив, – кивнув вiн головою зi смутком. – І голови одчесав. Тому й Проклятий. Навiть Пекло мене не прийняло.

– А за що ж ви iх убили?

– А за те, що до тяжкого грiха мене спокусили. Полюбив я дiвчину, а вона мене. Ходили ми разом на вулицю та на вечорницi, спiвали, гуляли, шепталися пiд вишнями. І врештi я вирiшив сватiв заслати. Тiльки ж мати моя i сестра кинулися мене вiдмовляти, а як се не помогло, то взялися за ii батькiв.

Наговорили такого, що й на волячiй шкурi не напишеш. Отак нас i порiзнили. Я махнув на Сiч, а як за рiк повернувся та глянув на свою сестру, то закохався так, що й душi в собi не чув, та й вона не дивилася на мене, як на брата. Я бачив, як ii в жар кидало, коли я торкався ii. Осьо, поглянь… – Вiн розв’язав лантуха й вийняв, тримаючи за коси, неймовiрно вродливу голову дiвчини, очi ii були заплющенi, але повнi вуста вiдкритi, виглядала голова мовби вчора вiдтята.