Сестри крові

Та на цьому клопiт не закiнчився, бо вiдтак прийшла черга на iншi рани – на головах, руках, плечах, ногах… Добре, що серед козакiв виявився свiй знахар, який менi помагав, бо я б i до ночi не дала ради. Капiтан час вiд часу, минаючи, зиркав на мою працю i пiдбадьорливо кивав головою. За той час ми вже вiдплили далеченько вiд галеону, забравши з нього все цiнне. Корсари пiд капiтанським оком дiлили здобич, але, на диво, не сварилися. Видно, Марко вже iх добре вимуштрував.

Закiнчила я з пораненими, аж коли звечорiло.

Зорянi сутiнки лягли на океан. Я впала на крiсло-гойдалку, яку корсари забрали з галеону й на якiй, можливо, вигойдувався iхнiй капiтан. Менi дбайливо пiднесли пляшку порто, печену рибу й заморськi овочi на вечерю, я iла, запиваючи з горлянки малими ковтками, та милувалася мерехтливими зорями на поверхнi спокiйноi темноi води. Несподiвано бiля мене на звоях линв вмостився Марко й теж з пляшкою. Вiн неспiшно запалив свою люльку, смачно заковтнув дим i промовив, але так, аби чула тiльки я:

– Я бачив, як ти метляеш своею шпагою, i не мiг надивуватися, звiдки така вправнiсть.

То ти, заки вчився ото в Падуi, ще й на шермерку[13 - Шермерка – фехтування.] учащав?

– Звiсно. Без цього нiяк, – пiдтвердила я. – Менi трапився добрий вчитель.

– Аж так добрий, що навчив тебе цiлити просто мiж зуби?

– А що? Вам цей дриг не до шмиги?

– Та чого… дриг як дриг… але е ж iншi мiсця, якi можна проштрикнути.

– Є, але вiд пробивання грудей чи живота менше пуття, бо суперник ще мае сили боронитися.

А тут вiн одним махом на небесах.

Вiн похитав головою.

– А все ж я тебе не можу розгадати. Надто ти молодий, щоб i медицину вивчити, i шермерки навчитися та ще й пiд Дюнкерком побувати. Тобi ж на вигляд либонь не бiльше двадцяти?

«Двадцять сiм», – хотiлося менi його поправити, але, що не мала я пiд носом засiяно, то змовчала. Тiльки й того:

– У нашому роду всi такi. Молодо виглядають, але й молодо зi свiту йдуть.

Навiщо я це сказала? Просто щоб вiдволiкти його? Вiн здивовано подивився на мене.

– Таке враження, що ти несеш у собi рокову печать.

Щось закам’янiле й не вiдкрите для людей.

– А люди не вартують, щоб iм вiдкриватися. Хтось один-другий-третiй так, але не юрба. Щодо моеi молодостi… то битва пiд Цецорою, коли вас полонили, вiдбулася у 1620 роцi. Ви були геть юнаком. Чому ж дивуетеся менi?

– Якби я був таким вправним, як ти, не потрапив би до ясиру. А потiм я вирiшив краще згинути, як роками бути невiльником.