Місце для дракона

Тепер уже моя нiчна вилазка нiчим, хоча б формально, не рiзнилася вiд звичайноi прогулянки перед сном. Я навiть перестав так уважно стежити за темрявою, котра гостинно розступалася передi мною, перестав вiдчувати ii насмiшкуватiсть, зловтiху i думати про несподiванки, якi вона, можливо, готуе.

Спускався в долину, i здавалось, наче спускаюся в самого себе тоненькою линвою, що тягнеться вiд очей у глиб тiла, в його темряву i неспокiй, не знаючи нiчого про довжину, про те, коли саме руки вiдчують пустку, а я – моторошне падiння на дно свiдомостi.

Камiння поторохкувало i похрускувало пiд ногами, i якось непомiтно розчинилися в липкiй тишi кроки того, хто йшов попереду.

Йти далi не було жодноi потреби, десь тут, з цього мiсця, вся долина завидна мусила бути мов на долонi. Цигарка припекла пальцi, я дав iй щигля, й жовтогарячий вогник дугою полетiв униз. Тодi вийняв сiкача, i вся душа моя переселилася у праву руку, що мiцно стискала його рукiв’я.

Даремно вдивлятись у цю вiдчайдушну чорноту, нiчого з неi не виловиш, окрiм власноi безпомiчностi, але я терпляче чекав.

Оте свiтiння залишалось единим доказом, якого менi бракувало, щоб повiрити у теревенi Каленика. Добре знав, що може свiтитися серед ночi й пень, але в долинi не було жодного пня. Те свiтiння повинно бути якимсь незвичайним, iнакше в нього не повiрю. І, хоч курити не хотiлося, все ж закурив знову, широко розставивши ноги, наче готувався до бою.

З долини сочилася вогкiсть i закрадалась пiд одяг, налипле до шкарпеток болото починало вже дратувати, але я вперто розглядав цю зачаену мiсцину, котра гiпнотизуе, мовби намагаеться втягнути в себе, у цю незвiдану порожнечу, яка кличе i випростовуе забутi крила над головою.

Поволi я втрачав терплячiсть, подумалося, що ось я докурю цигарку й пiду. Холод ковзнув по шиi, я себе витратив i програв, хоробростi вистачило тiльки дiйти сюди, бо ось уже почав вiдчувати незахищенiсть спини i бокiв. Настирливе бажання озирнутися з’явилося проти волi i не вiдпускало. Зараз уже вчувалося безлiч крокiв, що з усiх сторiн променiли до епiцентру мозку, i нi цигарка, нi сiкач уже не допомагали, мое ество раптом подiлилося на два ворожих табори – ноги рвалися дати дьору i лише руки не втрачали рiвноваги й готовi були боронитися.

Проклята тиша, здатна довести до божевiлля, розпанахувала менi груди, переставляла мiсцями все, що, на ii думку, не так розташоване, добувала мене зсередини i гнала додому, розганяючи табуни мурашок по холоднiй спинi. Докурю i йду.