Ги-ги-и

Це дуже добре, що ми закiнчимо наш вiзит фуршетом.

Лiкарi отерпли, а Штунда враз пополотнiв.

– Взагалi ми… е-е… – мимрив щось головний, – приготували для вас дещо… але не тут… а…

– Нiчого. Нам тут подобаеться. До того ж, ми вiдчутно зголоднiли.

І гостi обступили буфет.

– О, канапки з iкрою! – захоплювався бургомiстр.

Ясно, що всi в першу чергу розiбрали саме канапки. Лiкарi проковтнули язики i чекали скандалу. Штунда закотив очi на стелю i щось мимрив: чи то молитву, чи то монолог Вотелло.

Та коли канапки почали щезати в ротах, а не пролунало жодного вигуку здивування, я подумав, що сталося диво i Господь перетворив фарбовану манку на iкру.

Головний зиркнув на мене з надiею. Я шепнув:

– Манка.

І в нього на чолi виступив пiт.

– Якi смачнi канапки! – хвалили гостi й наминали все пiдряд.

Коли ж вони почали хрумтiти «бананами», я подумав, що ось-ось станеться врештi скандал. Хтось обуриться. Хтось гаркне: та це ж качани!

Нiхто не гаркнув.

Штунда вже почав розкорковувати «шампанське», i воно стрiляло за всiма законами фiзики. Санiтарки принесли келихи. Лiкарi, не вiрячи своiм очам, наповнили й собi. Вони дивились на чай з карбiдом, який газував i пiнився, та й думали: хто ж тут вар’ят?

Бургомiстр виголосив:

– За здоров’я украiнськоi психiатрii!

Я й сам пригубив те пiйло – рiденький чайок з газом. Цього разу Господь не перетворив води на вино.

Банани i канапки зникли, «шампанського» було багато, i гостi виразно хмелiли.

І тут я вловив якийсь запах. Не якийсь. Це був знайомий запах мiського туалету. Я глянув на кабiни i з жахом побачив, як з них виходять двое гостей, защiпаючи штани. За ними подалися й iншi. Запах посилювався.

– Курчий син! – скрикнув Штунда, маючи на увазi того, хто лежав пiд сподом зi шприцом i мав штрикати кожного, хто забажае у кабiнi справляти потребу. – Чи вiн заснув?

– Ну, то пiдiть розбудiть, – сказав я.

За хвилю почувся крик, i з кабiни, пiдтягаючи штани, вистрибнув один iз гостей.

Штунда з’явився сяючий, потираючи руки.

– Все в порядку. Я ж наказав йому штрикати хворих. А не гостей. От вiн i спасував.

– Що нам з ними робити? – забiдкався головний лiкар. – Вони ж зовсiм п’янi.

– Карбiд робить свою справу, – тiшився Штунда.

– Це вже не жарти, – сказав доктор Фiлюсь. – Коли вони почнуть буянити, ми змушенi будемо втрутитись.