Ги-ги-и

Ото вiн, щоб не увередити нашу матiнку, не на неi вибирався, а клав ii зверху. Це ж, було, бiдна матiнка гецкають та гецкають, аж рясним по5том сходять, а вiн лежить, мов колодисько, та й сопе тiко.

Га, псяюха, то ти так! Заставимо ж ми i тебе погецкати. Перед самим його приходом узяли та перцю щедро посипали в лiжко пiд простирадло. Самi причаiлися за вiкном i чекаемо.

Приходе наш любасик i зараз iз матiнкою порозбиралися – та й бух у лiжко. От мама почали свое робити, а вiн, хоч-не-хоч, i терне задком, перець йому – й туди.

Ех, як не почне вiн кидатися та пiдкидатися, що матуся наша, мов горобчик, злiтали то вгору, то так швидко додолу гепцяли, що ми вже забiдкалися, аби не беркицьнула вона на пiдлогу. Але Бог милував. Зате ж наш кнуряка пiсля тiеi скачки безперестанку сахарницю свою чухав. І вдягаеться вже, бiсова намога, а чухаеться!

А то якось нас дiдуньо пiд вiкном застукали, та як галайкнуть:

– А що ви тут, шибеники, робите, га?

Ми ж йому:

– Цитьте, дiду! Клiента сполохаете!

– Якого ще в бiса клiента?

– А ходiть-но лишень погляньте!

Та з тих пiр i дiдуньо наш учащати почали пiд вiкна.

Усе нам, було, наказують:

– Дивiться, не забудьте й мене покликати, коли там тее… Бо вiзьму ломаку, то ноги поперебиваю! Ич, лобуряки!

Не минуло року по татовiй смертi, а наша матуся з’iздилася на нiц. Куди й кавалери пропали – наче вiтром здуло.

Як на зло, ще й з дiдом пригода. Дiдуньо, бачте, займалися тим, що перевiряли сусiдськi курники. Вони всюди любили порядок.

– Я, – каже, – чужого не беру, а беру зайве. Ото як почну курей рахувати, бачу – непарна рахуба, то й кажу собi: не буде пари – з’iдять татари. І забираю одну курку. А як нарахую парне число, то вже одну вiзьмеш – пару розiб’еш. Беру двi.

Одноi нещасливоi години прилапано було нашого дiдуня в курнику саме як вони парнiй курочцi голiвоньку скручували. Дiдуньо, звичайно, пробували пояснити, що його дiяльнiсть спрямована винятково на користь господарства, але кийки на цi апеляцii не зважили i справно вирахували парнiсть дiдових ребер.

Так що нi в кого вже сумнiву не було, що дiд зайвого ребра не мав.

Пiсля такоi рахуби небiжчик з лiжка вже не вставали. Але нам вже було добре вiдомо, що порода наша живучiша за котячу, i дiдуньо бозна ще скiльки лiт валятимуться в лiжку, доки надумають Бозi духа вiддати. А що це нам було й зовсiм не до речi, то не дуже-сьмо жалували, коли якось уночi дiдо задихнулися пiд периною, котрою накрилися з головою.