Аптекар

Щоправда, Каспер за цим дiлом тiльки наглядав, а воза з великою залiзною дiжею провадили четверо татар, схоплених колись у полон, але жили вони вiльно i могли, якби дуже хотiли, чкурнути, проте не чкуряли, а слухняно виконували свою смердячу роботу, вивозячи увесь той скарб за мiсто й виливаючи у Полтву на радiсть жабам i ракам, яких розплодилося там стiльки, що цiлi зграi бузькiв, гусей i качок днювали й ночували по берегах та заплавах рiчки.

Коли Каспер ще був юнаком, батько часом брав його до Кросна, Стрия чи до Перемишля, де, користаючи з того, що iх нiхто не знав, хутко знаходили веселу компанiю i загулювали на два-три днi у якiйсь корчмi.

– Чи не були б ви, паничу, такi гречнi, – звернулася молодичка до Каспера, – аби мого мужа д’хатi занести? Бачу, ви хлоп здоровий, а воно таке хирляве, що далебi не подвигаетеся.

І при тому засмiялася таким заразливим, таким пiдбадьорливим смiхом, що Касперовi аж усерединi щось тенькнуло, коли бачив ii очi, що горiли вогнем, вiд якого уже й увесь вiн зайнявся та запалахкотiв вiд стiп до вух. Не довго розважаючи, вiн виволiк п’яне тiло з-пiд столу, закинув його оберемком на плечi й понiс iз корчми. Молодичка йшла попереду i показувала дорогу. Був пiзнiй вечiр, в садках на солодкiй травi засинало лiто пiд колискову стриконикiв.

Дорогою Каспер довiдався, що ii чоловiк мельник i живуть вони за греблею бiля рiки. Молодичка час вiд часу перепитувала, чи вiн не хоче перепочити. Але Каспер не хотiв признаватися, хоч пiд вагою тiла, залитого по саме адамове ябко пивом i медiвкою, часом уже й ноги заплiталися, то лише перекидав п’яничку з одного занiмiлого плеча на друге. Вiн уже не дивився пiд ноги, брiв наослiп, прислухаючись до крокiв та голосу жiнки, що його глушив своiм хропiнням мельник.

– Прийшли, – нарештi повiдомила вона, – занесiть його в клуню на сiно.

Каспер вiдчув неабияку втiху, скидаючи п’яного лантуха з плiч. Чоловiк тiльки щось пробуркотiв невиразне i знову захропiв.

– Не знаю, як вам i вiддячити, паничу. Дай вам Боже здоров’я. Може, хтiлибисьте вина?

– Я знаю… – зам’явся Каспер, розтираючи долонею занiмiле плече.

– Е, та чого там, зара винесу.