Аптекар

А скiльки марновiрiв учащае на похорони зовсiм чужих для них людей! І все задля чого! Щоб торкнутися небiжчика, завдяки чому недуга покине живе тiло, перейшовши в мертве. Бiля помосту чи шибеницi юрмляться матерi з хворими дiтьми, щоб тi торкнулися трупа. Епiлептики ловлять ротом бризки кровi страченого. О-о, ви ще побачите тут багато цiкавого. Але боротися з цим марно. Доводиться кивати на все це головою, i робити свою справу.

– Я до цього готовий, – сказав я. – Але знаете, щодо тих гуморiв… то скiльки я не обстежував трупи, жодного разу не бачив анi флегми, анi жовтоi або чорноi жовчi, анi духа життя.

Усi цi грецькi фантазii мало що нам тлумачать.

– Декому взагалi для медичноi практики не треба жодних знань. Ви ще не знайомi з нашим мiським катом? За вашою посадою ви змушенi будете i з ним спiлкуватися. Так от вiн теж займаеться медициною. Зрештою, це у катiв уже стало традицiею. Вiн мае виняткове право на те, щоб узяти собi вiдрубану голову.

– Навiщо вона йому?

– О, така голова мае чимало лiкувальних функцiй.

Спочатку ii треба покласти до мурашника, аж поки ii геть мурахи очистять, а тодi сховати в льосi, де пануе сирiсть, i чекати, поки вона заросте легеньким мохом. Цей мох кат збирае i продае. Багато хто вiрить, що вiн лiкуе вiд рiзних недуг. А ви навiдувалися до iнших наших аптек?

– Нi, а треба було?

– Авжеж, що треба. Бо ваша аптека – не типова. Взiрцева аптека мусить мати так зване мумiе, точнiше менструацiйну рiдину померлоi жiнки, мариноване людське м’ясо, людський тлущ, мох, який виростае на черепi покiйника, а також наливку на кiстках.

Цi аптекарi е сталими клiентами ката, який iх забезпечуе усiма згаданими iнгредiентами.

– Ну, це я знаю. Бачив не раз у нiмецьких землях, де видано було указ, щоб фармацевти тримали у себе напохватi щонайменше двадцять три рiзнi частини людського тiла.

Говорячи це, я звернув увагу на шпагу доктора, i запитав:

– Ви теж милуетеся в шпагах, а не в шаблях, як бiльшiсть шляхти? Судячи з пiхов, там справжня толедська сталь?

– А-а, так-так, – пожвавився доктор.

 – Це ще моя юнацька забавка, але не розлучаюся з нею нiколи. І не раз вона мене рятувала. Шабля добра для вершникiв, а я волiю не надто високо над землею пiдiйматися. А ви, я бачу, знавець?

Я зняв зi стiни свою шпагу i, вийнявши з пiхов, подав доктору.

– О-о! – не стримав свого захоплення той. – Це ж лезо славетного зброяра Томаса д’Альяла. Я упiзнав його тавро. Чудова рiч.