Аптекар

Голод завовтузився в нiй, заскиглив, солодка й гiрка печiя пiдкралась до горла, вiдьма, покректуючи, встала з лiжка, розв’язала мiшок, кинула двi жменi борошна в баняк, хлюпнула трiшки води, посолила i швидко замiсила густе тiсто, потiм вилiпила з нього двi паляницi й поклала просто на золу, що ще тлiла у печi. Понишпорила ще i знайшла цибулину, обтерла сухими пальцями i, не чистячи, поклала бiля паляниць. Вiдтак вийшла з хати до невеличкого городця i вишпортала палицею велику морквину, стрiпала з неi землю i роззирнулася.

Хмари купчилися i збивалися в темнi наiженi отари, щось стогнало в лiсi й ухкало, вiтер гнувся в долонях i шарпав за одяг, наче роз’юджений пес. Щось насувалося, щось тривожне й лихе. Стара це вiдчувала, i острах погнав ii назад до хати.

Щойно помила морквину i сiла на лаву, як раптом щось пронизливо засвистало в димарi, а за мить викотився на долiвку чорний клубок, пiдскочив угору, вдарився об стiну i, пiдкатулявшись до дверей, зник у щiлинi пiд порогом. Вiдьма зиркнула на вiкно – там шмигонула чиясь тiнь, а у дверi пролунав стукiт.

– Кого там негода несе? – зiтхнула, але не рушила з мiсця. Дверi прохилилися, i до хати увiйшов худорлявий, стрункий панич, вбраний за нiмецькою модою у штани, що застiбалися пiд колiнами, та в чорнi панчохи i мешти з пряжками. Каптан з вилогами сидiв на ньому, як влитий. Пiд чорними тоненькими вусиками грала заводiяцька усмiшка, на щоках палали вогнем кудлатi бурцi.

– Здорова була, стара!

– А-а, то ти, шельмо! – упiзнала вiдьма знайомого чорта, який давненько вже ii не провiдував.

 – Чи ти вже, як люди, не можеш спокiйно зайти, а мусиш ото мене лякати? Думаеш, я не здогадалася, що то за клубок з димаря вискочив?

– Старiеш. А воно ж фасон треба тримати.

– Та вже ж – не молодiю, Франце. Чого приперся?

Чорт полiз за пазуху, витяг плящину горiлки, кисет iз тютюном i шмат сала, загорнутий у полотно, i поставив на столi.

– Не все зразу. Дiставай чарки та чого-небудь на стiл.

– Ага, тримай писок нарозтвiр. Нема хлiба i кришинки.

Оно паляницi, либонь, уже спеклися та е ще морква з цибулею.

– Мо’ хоч капуста квашена е?

– Коли б уквасилася.

Вiдьма вийшла до комiрки, набрала капусти, знайшла чарки, ножа, витягла порепанi притрушенi золою паляницi й розлiзлу цибулю i все те розставила на столi, а чорт нарiзав сала i наповнив чарки. Вони цокнулися, вiдьма випила одним духом i вiдразу заiла салом, вiдчуваючи, яка благодать розтiкаеться iй по грудях. Давно уже так не ласувала.