Аптекар

Рута знала, що батько цю Книгу розкривае iно в сутiнках, тому затулила вiкна подушками, аби на Книгу не падало сонячне промiння, а сторiнки вже не так разили очi, й, примружившись, стала вчитуватися, слово по словi промовляла вона уголос, не вiдаючи ще, до кого цi слова зверненi, коли раптом гострий холод пронизав ii до кiсток, а в хатину з-пiд порогу вповзла сиза густа iмла, що якусь мить клубочилася перед ii очима, а вiдтак сформувалася у шкарадну потвору, тiло якоi переливалося, мов у ретортi, мерехтiло i струменiло, наче течiя, весь час змiнюючи своi кшталти.

– Чого бажаеш? – прохрипiло чудовисько. Дiвчина отерпла i не могла вимовити анi слова, а воно повторювало i повторювало свое запитання тим самим голосом, що лунав десь iз глибин землi, аж доки Рута не бовкнула перше, що спало на думку, аби-но лише позбутися потвори з хати:

– Принеси води з криницi.

І воно вийшло, чи то пак витекло з хати, прихопивши вiдра, принесло воду i вилляло на долiвку, потiм рушило знову до криницi, i так ходило без перерви, заливши водою всю хату, аж допоки батько не повернувся i не вигукнув щось таке, що скидалося на скрегiт залiза, i тодi чудисько зникло. Батько не сварив Руту, бо й так бачив, що вона на смерть перелякана, обняв ii, притулив до себе i сказав:

– Пообiцяй менi, що бiльше тiеi Книги не розгорнеш.

Той, хто володiв Книгою, мусив ii позбутися у свою смертну хвилину, бо iнакше душа його не могла розпрощатися з тiлом. Якщо вiн жив у селi, то довiрявся священиковi, i той, зiбравши селян, наказував iм принести хмизу та розвести багаття, а тодi кидав Книгу у вогонь. Коли «Егремонд» перетворювався на попiл, парох збирав той попiл у мiшечок i передавав його помираючому зi словами: «Нехай тобi буде легко».

Рута одiмкнула замок, звiльнила Книгу з ланцюгiв i вчасно вiдскочила, бо Книга гупнула на землю так, що курява знялася догори i затанцювала у снопах промiння. Вона ледве зумiла ii пiдняти й покласти на вiзок.