Аптекар

– Яким робом? За клинчиком борiдки? Чи за голосом, який нашiптував iм на вухо? Нехай iде до пекла. Я Йоган Калькбреннер, лицар з Кенiгсберга, доктор фiлософii i медицини. А ви хто?

– Ми з Венецii, я…

Але тут випередив мене Мартин:

– Я Лукаш Гулевич зi Страдча, а то мiй товариш Мартин Айрер з Зальцбурга… – вiн вiдсапався i зiтхнув: – На жаль, мушу покинути ваше приемне товариство.

– Рана й справдi така поважна? – запитав лицар.

Я кивнув.

– Живiт.

– Овва! – вiн похитав головою.

– Ми теж медики, – сказав я, розхиляючи на Мартиновi каптан. – Але гляньте й ви.

Вiн вклякнув просто в снiг, простягнув руку до рани, але вiдразу ж i вiдсмикнув.

– Куля там? – запитав, гадаючи, чи не вилетiла вона наскрiзь, та не зважуючись перевертати пораненого. – Менi доводилося намацувати i виймати кулi пальцями. Але не в цiй частинi живота. Ану вдихнiть якомога глибоко i видихнiть.

Мартин вдихнув i в ту ж мить закашлявся, а кров пiшла йому ротом.

– Дайте щось пити, – попрохав Мартин, спльовуючи червону пiну, – присмачте чимось гарячим мою смерть.

Вiн мав на увазi той ром, що ми прихопили були в дорогу.

– Питво не присмачить вам смерть, а прискорить ii, – сказав Йоган. – Ви ж бо лiкар, i самi знаете про це.

– Знаю. Але добрий ковток рому – це якраз те, що менi потрiбне перед далекою дорогою.

– Не городи дурниць, – втрутився я.

– Зв’яжiмо з гiлок сани, – сказав Йоган, – покладемо пана Лукаша на них та приторочимо до його коня. У Шклi хтось мусить нам допомогти.

Мартин благально подивився на мене i прошепотiв:

– То тiльки даремнi муки. Не довезете мене… – i, зиркнувши на мене, наголосив: – Роби, як я сказав… Тямиш? І нехай тобi Господь помагае.

Вiн ще усмiхнувся побiлiлими вустами, i голова його схилилася набiк.

– Шкода, – сказав Калькбреннер.

Разом ми завдали тiло мого товариша на коня, поклавши його навпоперек та примоцувавши ременями, i рушили в дорогу. Ми проминули Шкло i за пiвтори милi проiхали Янiв, що лежав над замерзлим озером. Далi через зарослi чагарником гори звернули на пiвденний схiд.